Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Полтавське село в умовах нової економічної політики продовжувало жити своїм усталеним життям, зберігаючи національні традиції, культуру, побут і звичаї. Заклопотані повсякденними турботами у власних господарствах селяни мало переймалися утопічною комуністичною ідеологією.

Полтавці свято берегли пам’ять про свого земляка - Головного отамана військ УНР Симона Петлюру, під проводом якого боролися за волю України в роки визвольних змагань 1917 – 1921 рр. А між тим, грандіозні плани соціалістичної індустріалізації потребували величезних коштів, які можна було одержати від реалізації продукції сільського господарства. Хліб був потрібний для того, щоб прогодувати все зростаюче населення міст і робітничих селищ та для експорту за кордон. За одержану від продажу сільськогосподарської продукції валюту держава могла закупити машини і устаткування для модернізації промисловості. Але селяни відмовлялися продавати хліб за державними закупочними цінами, які у 6–8 разів були нижчими за ринкові. За таких умов комуністична держава могла взяти хліб у селян тільки за допомогою примусових заходів.

Щоб виконати накладені московським керівництвом плани хлібозаготівель на Україну в 1929 році був поширений випробуваний Сталіним так званий “уральсько-сибірський” метод, суть якого зводилася до того, що за рішенням сільських сходів, а точніше “активу” села, план продажу хліба в обов’язковому порядку доводився до кожного двору з тим, щоб основний тягар лягав на заможних селян, яких радянська пропаганда називала образливим словом “куркулі”. Господарства, які не виконували поставок зерна, штрафувалися у п’ятикратному розмірі вартості незданого хліба. Якщо штрафи своєчасно не вносилися, майно боржників продавали з торгів.

Навесні 1929 року в Україні було конфісковано майно 18 тисяч селянських господарств, а восени – ще 15 тисяч [1]. У Полтавському окрузі протягом цього часу розпродали майно 2773 селян, у Кременчуцькому – 1094 [2]. Різко збільшилася (порівнюючи з 1928 роком на третину) і сума єдиного сільськогосподарського податку. При цьому  куркульські господарства оподатковувалися в індивідуальному (експертному) порядку із різко зростаючою прогресією вилучення прибутків. У Полтавському окрузі таких господарств було 2,5 відсотки, але сплатити вони мусили майже чверть суми (1031 тисячу карбованців) податку, визначених для індивідуальних селянських господарств [3]. Обтяжливим було і так зване самооподаткування, розмір якого залежав від прибутковості господарства. Як бачимо,  політика радянської влади була направлена на пролетаризацію села і знищення найбільш працездатного та підприємливого прошарку селянства.

Отже, більшовицьке керівництво СРСР у 1929 році відмовилося від звичних для періоду непу принципів оподаткування сільськогосподарських виробників і перейшло до характерної для часів “воєнного комунізму” продовольчої розкладки. Рік “великого перелому” став перехідним від політики витіснення куркуля до політики “ліквідації куркульства як класу”, яка в період суцільної колективізації сільського господарства привела до ліквідації селянства як соціальної верстви і появи такого феномену у світовій історії як колгоспника.

Податки із селян стягувалися з неймовірною жорстокістю, супроводжувалися насильствами і грабежами, а часом і наругою над людською гідністю. Наприклад у Бригадирівському районі Кременчуцького округу заготівельники взимку 1929 року зібрали куркулів, заставили їх роздягнутися і примусили жінок крутити статеві органи чоловіків. В Онуфріївському районі цього ж округу голова районного комітету незаможних селян зарахував середняків до категорії куркулів і почав ламати в них комори та забирати хліб у рахунок боргу по самообкладанню. У Глобинському районі начальник міліції за кожну дрібницю штрафував селян зерном [4].

Стосовно тих селян, які з тих чи інших причин не виконували планів хлібозаготівель, застосовувалися подвірні обшуки, позбавлення виборчих прав, заборона залишати село і купувати товари в магазинах споживчої кооперації тощо. Часто репресій зазнавали не лише заможні селяни, але й середняки і, навіть, біднота. 18 серпня 1929 року інвалід Першої світової війни Павло Петелька з хутора Воскобійники Градизького району Кременчуцького округу в листі до Всеукраїнського ЦВК скаржився, що маючи 9 десятин землі у сім’ї з восьми душ був єдиним робітником. До травня 1929 року він здав державі 27 пудів зерна, але місцева влада наклала на нього новий податок – 30 пудів. З огляду на те, що озимина в нього загинула, П.Петелька не зміг його виконати. За невиконання плану хлібозаготівлі його зарахували до куркулів, позбавили виборчих прав, продали з торгів увесь живий і мертвий реманент та ще й оштрафували на 400 крб. [5].

Ліквідація ринкових відносин і насильницьке вилучення хліба державою суперечило інтересам більшості українського селянства, яке чинило запеклий опір державним хлібозаготівлям. Спостерігалися випадки непокори владі, селянські хвилювання і заворушення, які нерідко поєднувалися із застосуванням насильства по відношенню до так званих “активістів”, підпалів їхнього майна і, навіть, фізичних розправ. Зокрема, протягом вересня 1928 року – жовтня 1929 року у Полтавському окрузі було зареєстровано 63 терористичних акти, у Лубенському – 23 [6].

В ніч на 3 червня 1929 року в різних місцях Глобино були розклеєні листівки антирадянського змісту за підписом “осередок УНДО” (Українське народно-демократичне об’єднання). На листівках стояла печатка Глобинського сільськогосподарського товариства, яке існувало в селі до 1922 року. З неї була видалена серцевина і туди був вставлений саморобний Тризуб. Появу листівок чекісти пов’язували з приїздом до Глобино Української капели імені М.Лисенка. Незважаючи на активні оперативні дії міліції із залученням “сексотів” (секретних співробітників ДПУ), авторів листівок виявити не вдалося [7].

Одним із проявів антирадянського руху опору полтавського селянства стала повстанська „петлюрівська” організація державницького спрямування, яка виникла у вересні 1929 року в селі Бугаївці Жовнинського району Кременчуцького округу з ініціативи Миколи Харитоновича Маслича.

Народився він 1892 року у тому ж селі у бідній селянській родині. Початкову освіту здобув у місцевій школі, після чого навчання продовжив у технічному училищі (“механічній школі”) у Кременчуці, по закінченні якого працював токарем по металу на промислових підприємствах міста. Там познайомився з ідеями російської соціал-демократії і в 1910 році вступив до РСДРП, поділяв погляди меншовиків. В 1913 році М.Маслича призвали на військову службу, яку він відбував у якості моториста на кораблях Балтійського флоту. Водночас вів активну революційну роботу серед матросів. Після Лютневої революції 1917 року був обраний від Центробалта делегатом Першого Всеросійського з’їзду Рад і ввійшов до складу Всеросійського Центрального Виконавчого комітету, від якого був делегований на конференцію Червоного Хреста до Москви. Більшовицького перевороту М.Маслич не сприйняв і вийшов з РСДРП. Відтоді в жодній з політичних партій він не перебував і зосередився на роботі в організаціях Всеросійського Червоного Хреста: спочатку на Кавказі, а в часи Української держави гетьмана П.Скоропадського – у Києві, як член колегії Особливої наради у справах російських військовополонених при білогвардійському урядові генерала Корнілова. Активної участі в Українській революції не брав.

Під час другого приходу російських більшовиків в Україну М.Маслич повернувся до свого села Бугаївки і був обраний головою Мозоліївського волосного виконавчого комітету. Працював на цій посаді лише півтора місяця і був заарештований ЧК за стандартним звинуваченням у “контрреволюційності” і просидів у Кременчуцькій тюрмі майже три місяці. З ув’язнення його звільнили повстанці отамана Григор’єва. Відтоді М.Маслич відійшов від активного громадського і політичного життя, займаючись веденням власного невеликого господарства у своєму селі.

В 1923, 1926 і 1928 роках М.Маслич перебував у місцевому Товаристві спільного обробітку землі (ТСОЗі), але надії на колективне господарювання не справдилися. Він мав 11 десятин землі, двоє коней і сім’ю з 10 непрацездатних осіб. Напередодні “наступу соціалізму на всьому фронті” в 1928 році М.Маслич позичив 525 крб. і разом з двома односельцями придбав у складчину парову молотарку. Здавалося, в сім’ї запанує достаток, але настав “рік великого перелому”. Місцева влада зарахувала його до категорії куркулів і обклала податком у індивідуальному (експертному) порядку. Маючи 200 карбованців боргу, він повинен був заплатити 253 крб. податку і 126 крб. самообкладання, що було для нього непосильним. Незважаючи на умовляння, господарство М.Маслича було розорене дощенту [8].

“Придивляючись до життя селян, – говорив М.Маслич на слідстві, – перебуваючи в їх середовищі, часто ділячись враженнями і цікавлячись думками окремих груп селян, я переконався в тому, що деякі заходи Радвлади пов’язані з індивідуальним обкладанням, викликають масове незадоволення, що межує з яскраво вираженою ворожістю до Радянської влади… Спостерігаючи всю цю безрадісну картину, яка створила надзвичайно тяжкі умови для селян, я почав задумуватися над тим, як би знайти шляхи виходу з цього скрутного становища” [9].

Після довгих роздумів М.Маслич прийшов до висновку, що захистити інтереси українського селянства можна тільки звільнивши Україну від московсько-більшовицької влади і відновивши Українську Народну республіку. Навесні 1929 року у нього виникла думка створити підпільну повстанську організацію під умовною назвою “Визволення селян”. На початку вересня цього ж року М.Маслич поділився своїми думками з давнім знайомим Мефодієм Мальком і знайшов у ньому свого однодумця.

Мефодій Власович Малько народився в селі Бугаївці Жовнинського району Кременчуцького округу в сім’ї заможного селянина. Його батько мав 42 десятини землі. Одержавши у своєму селі початкову освіту, допомагав батькові у веденні власного господарства. З початком Першої світової війни був мобілізований до царської армії і направлений на службу діловодом у 5-му Кавказькому військово-дорожному загоні. В 1915 році одержав звання військового чиновника. Після більшовицького перевороту і виходу радянської Росії з Першої світової війни М.Малько повернувся додому.

У січні 1919 року, перебуваючи у брата в Лохвиці, добровільно вступив до армії УНР, де також служив військовим чиновником (інтендантом). Один час входив до складу комісії (штабу) по формуванню Синьої дивізії, пізніше служив у 3-ій Залізній дивізії під командуванням генерала Удовиченка. Разом з армією УНР пройшов увесь хресний шлях боротьби за волю України і в кінці 1920 року опинився на еміграції в Польщі. Перебував у Познані в  таборі для інтернованих, а після втечі з нього поневірявся по наймах у польських колоністів-осадників. В 1922 році був заарештований поляками і після звільнення з рівненської тюрми перебрався до Луцька. У березні 1924 року, дізнавшись про смерть Леніна, нелегально повернувся в Україну, але на станції Чуднів був затриманий чекістами і направлений до Шепетівського карантинного пункту. Після прискіпливої перевірки, яка тривала понад місяць, його відпустили і 7 червня 1924 року М.Малько прибув до Бугаївки. Як колишній білоемігрант і син куркуля, був позбавлений виборчих прав і знаходився під підозрою “компетентних органів” радянської влади. З цієї ж причини його дружина-вчителька не могла влаштуватися на роботу за фахом.

У 1929 році господарство М.Малька було вдруге розорене радянською владою, на цей раз непосильними податками. Тоді він “прийшов до висновку, що політика партії і Радянської влади веде до зубожіння і поневолення селянства, знищує індивідуальні селянські господарства, насильно відбирає у селян хліб” [10].

До складу підпільної повстанської організації, крім М.Маслича і М.Малька, ввійшли Федот Олексійович Калашник і Тимофій Купріянович Замикула – обидва колишні вояки армії УНР. Ф.Калашник служив у Наливайківському полку армії УНР в 1917 – на початку 1918 років, пізніше боровся з гетьманом П.Скоропадським і більшовицьким режимом. Т.Замикула протягом 1918–1919 років також воював з більшовиками, а з приходом денікінців, як колишній офіцер російської армії, був мобілізований до Добровольчої армії і, відступаючи з нею, дійшов до Миколаєва і звідти повернувся додому.

Ініціативна група на першій нараді, яка відбулася в хаті М.Малька, утворила штаб з підготовки повстання і прийняла офіційну назву підпільної організації – “Штаб Війська Українського”. Члени штабу розподілили між собою обов’язки: головним отаманом повстанців став М.Маслич, головним писарем (начальником штабу) – М.Малько, членами штабу – Ф.Калашник і Т.Замикула. При штабі мав буди ад’ютант, але підходящої кандидатури не знайшлося і ця посада залишилася вакантною. М.Маслич виготовив печатку повстанської організації. Вона була перероблена із старої, яку йому дав М.Малько: назва “Комісія по скликанню Синьої дивізії” була замінена на “Штаб Війська Українського” з тризубом і написом “У.Н.Р.” у центрі.

Уже на першому зібранні штабу були визначені цілі і накреслена програма діяльності повстанської організації. Метою повстання було “покращення становища українського народу, тобто звільнення України і створення Української Народної республіки”. Програма організації в остаточному варіанті не була напрацьована, але в її основу була покладена програма уряду Центральної Ради і Конституція УНР від 29 квітня 1918 року. Вона включала в себе звільнення України від більшовицького ярма та відновлення самостійної, незалежної і соборної УНР, приватної власності на землю, вільної торгівлі і Селянських спілок, створення Української національної армії і вільних профспілок, відродження козацького стану, відділення церкви від держави і держави від церкви (церква мала існувати по бажанню громад) та ін.

Майбутня Українська держава мала гарантувати політичні і громадянські права національним меншинам, їх участь у державному будівництві, але в тій мірі, щоб інтереси титульної нації не були обмеженими. У школах для національних меншин мала обов’язково вивчатися державна українська мова. Україна брала на себе зобов’язання заплатити іноземним державам частину боргу царської Росії. На противагу радянському виборчому законодавству, яке носило дискримінаційний і класовий характер, проголошувалися рівні виборчі права всім громадянам України. Щоб гарантувати політичні і соціальні права селянам, які становили більшість населення України, уряд мав формуватися з таким розрахунком, щоб селянське представництво в ньому становило 60 відсотків, а представники української інтелігенції і політичних партій – по 20 відсотків.

Особлива увага в програмі приділялася аграрному питанню, яке найбільше хвилювало членів підпільної організації. Вони дійшли до думки, що потрібно зберегти існуючий зрівняльний порядок землекористування, встановлений більшовицькою аграрною реформою 1920–1923 років, але закріпити селянські земельні наділи у приватну власність. Купівля-продаж землі мала бути обмеженою. Про повернення поміщицького землеволодіння не могло бути й мови. Програма також передбачала державну підтримку трудящого селянства і збереження стратегічно важливих промислових підприємств, лісів і надр України в руках держави. Дрібні підприємства, які не мали державного значення, могли бути повернуті їх попереднім власникам. В Україні мала діяти прийнята Центральною Радою 29 квітня 1918 року Конституція УНР, згідно якої вища законодавча влада мала належати Національним зборам [11]. До їх скликання тимчасовою владою в Україні мав бути штаб повстання.

“Штаб Війська Українського” на одному із перших своїх зібрань визначив обов’язки членів підпільної повстанської організації: пропагувати її програму серед селянства, залучати нових членів до організації, виявляти та брати на облік зброю. Члени штабу підбирали також людей з числа колишніх офіцерів і унтер-офіцерів російської армії та старшин армії УНР на командні посади в повстанській організації – районних та сільських організаторів.

Робота по залученню нових членів до повстанської організації проводилася головним чином під час ярмарок, на базарах та інших масових зібраннях селян через родичів і знайомих шляхом індивідуальних бесід. Від поширення листівок серед населення вирішили відмовитися, позаяк чекісти через них могли вийти на слід організації. Побоюючись провалу, агітацію не проводили і в містах. Під час агітації ставку робили на середняка, який не хоче йти до колгоспу, а тероризований і гнаний радянською владою куркуль, вважали керівники організації, всього боїться і вже не є реальною силою на селі. Рекомендується також обмежити контакти з молоддю, яка частково вже була заражена комуністичною ідеологією, інтелігенцією і продажними попами Російської православної церкви, які могли бути “сексотами” ДПУ. Для зв’язку між собою учасники підпілля мали пароль “Гармата”.

До кінця 1929 року “Штаб Війська Українського” уже мав свої осередки у 13 населених пунктах Глобинського, Градизького, Жовнинського і Семенівського районах Кременчуцького округу, почали налагоджувати зв’язки з Полтавським і Шевченківським округами, але у зв’язку з проведеними арештами зробити цього не встигли. Через лікаря із села Іванівки Оболонянського району намагалися поширити діяльність підпільної організації (або створити власну) у Лубенському окрузі, а через Івана Горлицького – в Черкаському. Керівники „Штабу Війська Українського” хотіли також зв’язатися з урядом УНР на вигнанні у Франції та скоординувати свої дії з українськими емігрантами у Полтаві. Планували залучати до підпільної організації і колишніх “червоних партизан”.

Як свідчили на слідстві члени “Штабу Війська Українського”, на момент арешту до організації входило близько 150–200 чоловік [12]. Це були різні за соціальним статусом і майновим становищем селяни. Частина з них до революції 1917 року були доволі заможними і входили до Української демократично-хліборобської партії (партії хліборобів-власників). Наприклад, Григорій Шафорост до приходу більшовиків разом з батьком мав 100 десятин землі, а за радянської влади – 10,5 десятин, двоє коней, корову і семеро овець. Позбавлений виборчих прав Іван Пилипас до революції володів 70 десятинами землі. Як член партії хліборобів-власників, був присутній на виборах гетьмана П.Скоропадського 29 квітня 1918 року в Києві.

Павло Черевань до 1917 року землі взагалі не мав, але за часів непу тяжкою працею збудував хату, сарай, вітряк. В 1926 році разом з трьома іншими селянами придбав парову молотарку, але в 1929 році влада податками розорила його дощенту: у П.Череваня конфіскували молотарку, вітряк і домашні речі. У дочки Тетяни серед зими забрали навіть пальто [13]. Микита Білик мав 3,25 десятини землі і за радянськими мірками вважався бідняком. На початку 1918 року він добровільно вступив до Червоної гвардії і до 1922 року служив у Червоній армії. В КП(б)У перебував з 1918 року, але в 1921 році вийшов з партії (справжні причини виходу з КП(б)У невідомі). Напередодні “великого перелому” працював касиром у сільськогосподарському товаристві і був членом комнезаму. До національно-патріотичної підпільної організації входив і житель села Великі Кринки Василь Семибаламут, який за участь в революції 1905–1907 років відбував покарання у царській тюрмі і перебував на засланні в Архангельській губернії [14].

До підпільної організації намагалися залучити і священика УАПЦ із села Шушваліки Сулятицького, який в роки першої світової війни декілька місяців служив капеланом Січових стрільців в армії Австро-Угорської імперії. Побоюючись провалу і неминучих репресій, він відмовився вступити до підпілля, мотивуючи тим, що для боротьби з більшовицьким режимом потрібні інші методи. Радянську владу він порівнював з ящиком з черв’яками, які з часом з’їдять один одного і загинуть [15].

У відповідності з радянських адміністративним поділом в окремих районах Кременчуцького округу були призначені організатори, а в селах – старші груп, з якими періодично проводилися наради. Керівне ядро повстанської організації знаходилося в Бугаївці. Крім керівників “Штабу Війська Українського”, до нього входили Тимофій і Олександр Замикули, Григорій Шафорост, Олександр Малько – брат отамана та ін. Керівниками повстанських груп в окремих селах Кременчуцького округу були: у Великих Кринках – Василь Починок, Шушвалівці – Петро Мітла, Борисенках – фельдшер Данило Борисенко, Гриньках – Трохим Багно, Глобиному – Павло Черевань, Жуках – Антін Жук і Мамон Пелипас, Кирняківці – Степан Костина, Пеляхівщині – Микита Кухаренко, Вишеньках – Григорій Ковальчук, Посьмашівці – Сергій Маслич, Тимотівці – Павло Безуглий, Градизьку – Григорій Третяков, Броварах – Сава Коваленко, Опришках – Сергій Сегеда. Старші груп, крім залучення нових членів до повстанської організації, мали виявляти по селах приховану з часів національно-визвольних змагань 1917–1921 років зброю і брати її на облік. Як з’ясувалося на слідстві, всього було проведено близько 25–30 нарад і зустрічей з представниками з місць по питанню організації народного повстання [16]. Остання відбулася 2–3 січня 1930 року.

Районним організаторам “Штаб Війська Українського” видавав накази (мандати) за підписом М.Маслича і М.Малька на право формування повстанських загонів. Накази одержали Петро Мітла, Павло Черевань, Микита Кухаренко, Тимофій Нестеренко і один представник Шевченківського округу (прізвище його слідчим ДПУ встановити не вдалося).

Керівники “Штабу Війська Українського” добре розуміли, що звільнити Україну від більшовиків і відновити Українську Народну республіку можна лише шляхом загального народного повстання. Першочергово планувалося сформувати із селян три дивізії, а в міру розгортання організації – ще дві. Зокрема, Петра Череваня було призначено командиром Січової дивізії, яку він мав сформувати на теренах Глобинського району. М.Малько поставив перед ним завдання, щоб в дивізії було чотири полки: три стрілецьких по 1200 чоловік у кожному і один артилерійський. Колишнього офіцера Миколу Кухаренка призначили командиром Запорізької дивізії, яку він мав створити на теренах Градизького району. Начальником автоброневих частин призначили Віктора Майбороду, позаяк у царській армії він служив у автомобільному підрозділі [17].

На початок січня 1930 року вдалося розпочати формування лише двох полків: у Семенівському (командир – Кирило Мироненко) і Жовнинському районах (командир – Петро Мітла). К.Мироненко був колишнім унтер-офіцером царської армії, членом партії хліборобів-власників, служив в українських національних військових формуваннях, а потім був мобілізований до Добровольчої армії Денікіна і з нею відступав до Чорного моря. Петро Мітла вважався куркулем і в 1929 році був обкладений податками в індивідуальному (експертному) порядку, які розорили його господарство.

Протягом тривалого часу дискусійним серед керівництва повстанської організації залишалося питання про початок повстання. Г.Шафорост пропонував виступати негайно, але більшість керівників повстанських груп з ним не погодилась. М.Маслич рекомендував розпочати в грудні 1929 року терор проти комуністів і сільських активістів з підпалів їх садиб, проте цю пропозицію також відхилили, позаяк терор неминуче викликав би репресії, які могли привести до розкриття підпільної організації органами ДПУ [18]. Проте всі сходилися на тому, що збройний виступ проти радянської влади слід почати в період посилення колективізації сільського господарства, яка викличе масове невдоволення селянства і неминучий голод.

В остаточному варіанті план повстання був затверджений керівництвом “Штабу Війська Українського” лише на початку грудня 1929 року. Він зводився до того, що його слід почати 1930 року одночасно на теренах трьох округів – Кременчуцького, Черкаського і Полтавського і обов’язково до початку жнив, щоб не дати більшовикам вивезти хліб з України. Повстання мало початися із захоплення окружних центрів, де знаходилися залоги Червоної армії і запаси зброї, якою мали озброїти повстанців. Напередодні виступу потрібно було роззброїти міліцію, комуністів та охорону і в такий спосіб озброїти повстанців перед наступом на міста. Комуністів вирішили не знищувати, а в разі успіху повстання обміняти їх на українських патріотів, які каралися на Соловках та в інших радянських концтаборах.

Особливу увагу повстанці приділяли захопленню Кременчука – важливого стратегічного пункту, де пересікалися залізничні і водні шляхи та знаходився важливий міст через Дніпро. Напад на Кременчук планували здійснити під час ярмарку у Градизьку, на який збиралися сотні селян і під їх виглядом непомітно проникнути до міста. Щоб деморалізувати і відволікти увагу силових структур, передмістя Кременчука пропонувалося підпалити в декількох місцях і, користуючись панікою, захопити стратегічні об’єкти: мости, вокзали, засоби зв’язку, склади зброї тощо. Комендантом Кременчуцького залізничного вузла було призначено Василя Малька [19].

Великі надії під час захоплення Кременчука повстанці покладали на Григорія Магду – колишнього офіцера російської армії (корнета гвардії), який брав участь у національно-визвольних змаганнях українського народу 1917–1921 років і деякий час відбував службу на артилерійських складах міста, знав їх розташування, систему охорони, наявність зброї тощо. Після захоплення Кременчука М.Маслич пропонував партійно-радянське керівництво міста заарештувати, але низовий апарат радянської влади залишити на місцях.

Постання мало розгортатися в західному напрямку – на Правобережну Україну з тим, щоб скоординувати свої дії з українською еміграцією в Польщі та урядом УНР на вигнанні. Кінцевою метою повстання було очищення України від більшовиків і відновлення Української Народної республіки. В разі невдачі повстанці мали відійти на терени Польщі.

Успіх повстання керівники “Штабу Війська Українського” пов’язували з можливим початком війни європейських держав проти СРСР, яка, на їх думку, мала початися навесні 1930 року. Вони сліпо вірили радянським засобам масової інформації (інші джерела їм були недоступними), які з метою мобілізації народу на виконання планів першої п’ятирічки нагнітали атмосферу страху перед можливою інтервенцією, хоча в цей час почалася світова економічна криза, яка охопила більшість капіталістичних країн. Їх уряди були зайняті внутрішніми проблемами і про інтервенцію проти СРСР ніхто не думав.

Підпільники вірили в існування в Україні інших таємних антирадянських організацій і, навіть, намагалися встановити з ними зв’язки, адже саме в цей час чекісти почали розкручувати справу над міфічною Спілкою визволення України, готуючи в такий спосіб розправу над українською інтелігенцією. Ці надії виявилися ілюзорними, а успіх загального проти більшовицького селянського повстання – примарним.

За короткий час свого існування підпільникам із “Штабу Війська Українського” не вдалося об’єднати опозиційні до радянської влади сили навіть в районах дії своєї організації. Восени 1929 року у Глобиному знову були виявлені листівки антирадянського змісту. Чекісти провели арешти, але їх авторів не знайшли. 31 грудня 1929 року в Опришках відбулися збори членів місцевого комнезаму на предмет створення в селі колгоспу. Виникла й ініціативна група у складі 18 селян, а вже на другий день у селі з’явилися листівки із закликом до селян не підтримувати цю більшовицьку затію [20]. До цих акцій члени “Штабу Війська Українського” були непричетними і не могли встановити контакт з їх організаторами.

Не врахували повстанці і підступних дій таємної радянської поліції – ДПУ, яка через широко розгалужену мережу “сексотів” тримала під контролем всі ланки суспільного життя полтавців. Про існування “Штабу Війська Українського” чекісти дізналися вже 24 листопада 1929 року з повідомлення свого таємного інформатора “Плавня” – колишнього вояка армії УНР і емігранта, з яким М.Малько познайомився в 1921 році в краківському госпіталі в Польщі; повністю йому довіряв, а тому залучив до підпільної повстанської організації і, навіть, доручив створити її осередки у Градизькому районі. Чекісти були невисокої думки про свого “сексота”: “боягузливий, недостатньо досвідчений як агент, а тому ми робимо ставку на залучення агента, якому будемо довіряти безумовно” [21]. Такого агента не виявилося, але були інші. Наприклад, “сексот” Коваленко з Глобиного (кличка – “Іванов”) був поліцейським провокатором в одній з українських політичних партій ще до 1917 року. Перше повідомлення про існування “Штабу Війська Українського” він зробив 5 грудня 1929 року. Проте Коваленко був нещирим з ДПУ і багато чого приховував, зокрема, що його син Андрій був петлюрівським офіцером, а тому чекісти йому не довіряли.

Таємними інформаторами ДПУ були “Кудінов” – голова комнезаму із села Шушвалівки Жовнинського району, “Лавровський” із Опришок, “Адський” з Бугаївки, “Веселий” з Городища, “Око” з Жуків. Особисто за М.Мальком стежив інформатор “Стальний”, який працював у системі споживчої кооперації, за Г.Третяковим – “Коровін”. Куратором “сексотів” був начальник слідчо-оперативного відділу Кременчуцького окружного управління ДПУ Флейшман. “Сексотів” було так багато, що вони часто писали доноси один на одного, оббріхували невинних людей, повідомляли неперевірені дані і чутки, намагаючись тим самим вислужитися перед ДПУ. Наприклад, інформатори “Снага”, “Шумов”, “Миловидов” і “Рашпіль” доносили чекістам фантастичні дані про сотні учасників антирадянського підпілля, наявність у них кулеметів, зв’язків з Києвом, Харковом та ін. Уже після арешту членів “Штабу Війська Українського” інформатор “Адський” з власної ініціативи продовжував писати доноси на непричетних до цієї організації людей.

Розробка операції по ліквідації повстанської організації, яку чекісти кваліфікували як “куркульсько-петлюрівську”, носила кодову назву “Тризуб”. Вона була проведена в ніч з 21 на 22 січня 1930 року. Всього чекісти заарештували 102 чоловік. Додатково планували заарештувати ще 15 осіб, але утрималися. До слідства було притягнуто 108 учасників підпільної організації [22]. До заарештованих, яких спочатку утримували в Глобиному, підсадили таємного інформатора по кличці “Казбек”, а потім разом з ним переправили до кременчуцької тюрми.

Слідство тривало майже два місяці і особисто контролювалося начальником Кременчуцького окружного управління ДПУ Леєм. Чекісти намагалися прив’язати “Штаб Війська Українського” до справи СВУ, процес над якою готувався в Харкові, але з того нічого не вийшло. Заарештовані трималися мужньо і не приховували своїх антикомуністичних переконань та намірів шляхом збройного повстання повалити радянську владу і відновити незалежність України. Матеріали слідства склали шість грубезних томів і 22 березня 1930 року були передані органу позасудової розправи – “трійці” при колегії ДПУ УСРР. Вирок було винесено вже 24 березня, позаяк доля підсудних була вирішена заздалегідь. Прокурор пропонував розстріляти 60 учасників підпільної організації, 27 відправити до концтабору на 10 років, решту – на 5, але “трійка” “змилостивилася”: до смертної кари було засуджено 27 чоловік, решта одержала від 3 до 10 років ув’язнення, 4 звільнили з-під варти. Вирок затвердив заступник голови ДПУ УСРР Карлсон і він не підлягав оскарженню [23].

“Штаб Війська Українського” була найбільшою з відомих патріотичних підпільних організацій українського селянства в період колективізації сільського господарства, яка ставила собі за мету повалення радянської влади і відновлення Української Народної Республіки. Разом з тим, вона була і останнім відлунням визвольних змагань 1917 – 1921 рр. на Полтавщині. Плани повстанців заздалегідь були приреченими, позаяк розпорошені по селах і хуторах селяни, які до того ж не мали ні зброї, ні належного військового вишколу, не могли здолати злагоджений механізм тоталітарного режиму, який за десять років уже встиг утвердитися в Україні. Хоча противниками комуністичного режиму були мільйони українських селян, стати на шлях збройної боротьби з ним здатні були небагато. Вони воліли краще загинути в боротьбі за свободу і незалежність України, ніж жити в неволі.

Незважаючи на розгром “Штабу Війська Українського”, стихійний опір селянства Кременчуцького округу, як і всієї України, радянській владі продовжувався. За період з 1-го липня 1929 року по 1-е квітня 1930 року лише в Оболонянському районі в селах Горошине була спалена оселя голови кооперації, у Кривій Руді – колгоспні будівлі, в Іванівці, Дем’янівці і Степанівці розповсюджувалися анонімні листівки антиколгоспного змісту та ін. [24].

Лише в результаті суцільної колективізації сільського господарства і штучно створеного голодомору 1932–1933 років було остаточно “втихомирене” українське село, а його хлібороби перетворені на безпаспортних кріпаків колгоспно-радгоспної феодальної системи.

Література

1. Політична історія України ХХ століття. У шести томах. т.3. – К., 2003.
2. Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині. 1929–1933. Збірник документів і матеріалів. – Полтава, 1997.
3. Єрмак О.П. Ціна “великого перелому”. – Колективізація і голод на Полтавщині. 1929–1933. Збірник документів і матеріалів. – Полтава, 1997.
4. Колективізація і голод на Україні. 1929–1933. – К., 1992.
5. Там само. – с.111.
6. Єрмак О.П. Назв. праця. – С.14.
7. Архів УСБУ в Полтавській області. – Спр. 16785. т.6. – Арк.2.
8. Там само. т.1. – Арк.71.
9. Там само. – Арк.3–4.
10. Там само. – Арк. 9.
11. Там само. т.3. – Акр. 1–2.
12. Там само. т.1. – Арк. 216.
13. Там само. т.2. – Арк. 67.
14. Там само. – Арк.1.
15. Там само. т.1. – Арк.217.
16. Там само. – Арк.5.
17. Там само. т.4. – Арк. 1020.
18. Там само. т.3. – Арк. 669.
19. Там само. т.4. – Арк. 1015.
20. Там само. т.6. – Арк. 69.
21. Там само. – Арк. 53.
22. Там само. – Арк. 111.
23. Там само. т.4. – Арк. 1061–1062.
24. Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині…

Віктор Ревегук

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 137 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист