Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Коли уважно студіюватимемо матеріали з історії нашої визвольної боротьби, то прийдемо до переконання, що у нашій програній боротьбі завинили у першу чергу ми самі, а щойно по нас наші сусіди.

У програній нашій боротьбі винен і загал, і наші уряди — Центральної Ради, Гетьманський, Директорії і УНР. Центральна Рада відхилила пропозиції визначних військових діячів російських, які бралися створити велику Українську Армію. Відхилила, бо боялася, щоб котрийсь з загальнолюблених військом високих командантів не відобрав у Центральної Ради влади. Наслідок того—запрошення чужих, австро-німецьких військ, що більшовиків, правда, прогнали, але й самі не гірше більшовиків впеклися населенню. Гетьманський уряд надто оглядався на союзників, творив частини для боротьби за Росію, а коли творив нібито українські частини, то такого типу, як сумної слави лубенські гайдамаки генерала Шильбаха-Литовцева, від опіки яких населення тужливо почало поглядати на схід, сумуючи за червоними московськими товаришами. Та й Директорія чи УНР не знали, на яку ступити... Виною всіх наших урядів є те, що ні один з них не проголосив національної війни проти Московщини. Воюючи лише з червоною Московщиною, а білу навіть підтримуючи, наші уряди надали українсько-московській війні характеру війни класової, війни з більшовиками,—партією, яка була досить впливовою й серед української бідноти.

На цю недоречність звертали увагу урядів кращі наші військові команданти. Але їхні голоси зосталися «голосом вопіющого в пустелі». Бойові українські частини уряди розформовували за «більшовизм» (а ті частини якраз більшовиків і громили, та домагалися війни також з білими й при нагоді їм так само свого не попускали). Дійшло до того, що, власне, ті частини потворили союзні полки з національних меншостей, як, приміром, татарські кінні чамбули і турецький курінь, сформовані при Гордієнківському кінному полку. Така конструктивна діяльність українських частин була невигідною російському начальству Української Держави, тож їх розформовано.

Розформовані українськими урядами українські частини стали кадрами для повстанчої акції. Не обходилося й без провокацій урядових чинників проти командантів,—приміром —на місце запідозреного в повстанчій акції начальника штабу 12-ї української дивізії, генерального штабу полковника Всеволода Петрова (організатор і командант Гордієнківського кінного полку), призначено москаля, полковника Василя Петрова, у надії, що повстанні проводирі, з якими Всеволод Петров був у тісних зв'язках, на заміні не похопляться, ну й виявлять усі свої плани і склад повстанчих відділів. А тоді настала б кривава розправа. Таких чи подібних провокацій допускався кожний наш уряд.

Повстанчих отаманів було в Україні дуже багато. Піднімалися повстання проти всіх урядів часів 1917 — 1920 років. Так, повстали Вареник і Бас проти Центральної Ради; Бас трохи пізніше визнав її й прилучився до українських військ, а Вареник перейшов на бік більшовиків. Проти гетьманського уряду не раз зривалися повстання в усіх українських провінціях. Зривалися вони й проти Директорії. З тих отаманів значніші — Зелений (властиво Данило Терпило), Ромашко, кілька Чорних, Заболотний, Шинкар і багато інших. Частина з них приєдналась до Українського республжанського уряду, а частина перейшла до червоної Москви. Належить згадати, що їв. Богуна й їв. Ґонти бригади червоноїТаращанськоїдивізії сформовані як українське військо Центральної Ради і в часах гетьманату були змушені з боями відійти на більшовицький бік. Інша справа, що там дивізію поповнено тамбовцями та казанськими татарами і впоєно їм, що бригади тому зовуться Богушвською й Гонтівською, що були у 1905 році в Таращанщині такі революціонери,— товариш Богунов і товариш Ґонтин...

Найбільше повстань було, однак, проти червоної й білої Москви. Серед повстанчих отаманів тих часів побіч різних Ангелів, Сатанів, Грізних і Лютих фігурують такі імена, як Зелений, п'ять братів Чучупаків, Деркач, Зарудний, Заболотний, Голуб, Кобець, Струк, Орлик, Головацький, Довгобородий. Поряд з мужчинами повстанчими отаманами були й дівчата. Всім знана анархістка, отаман Маруся Никифорова, що оперувала переважно в Україні... З провідниць національних наших повстанчих відділів знані — Орлиця, Ластівка та Марія Соколовська. Перші обі оперували на Лівобережжі і швидко погинули. Тим-то не знаємо навіть дійсних їх імен. Марія Соколовська з братом, сотником Ю. Соколовським, оперувала в Радомишльщині, коло Києва, мабуть, у своїх родинних місцях.

По смерті брата Марія Соколовська керувала відділом сама. Погнало й на боротьбу з червоними вбивство її батьків і малолітніх братів і сестри. Відзначалася смілістю й суворістю, що не завжди йдуть у парі. Початок її повстанчої діяльності припадає ще на часи походу Українських Армій на Київ. Потім —у союзі з отаманом полковником Орликом, аж до походу у листопаді 1921 року, що закінчився кривавим Базаром. Командуючий Гусятинською групою, полковник Сергій Чорний, відступаючи по розгромі Тютюнника за кордон, умовляв Орлика й Соколовську прилучитися до його відділу, тим більше, що повстання було вже без вороття програне. Обоє відмовились— сказали, що поляжуть на своїй землі, зо зброєю в руках, а у Польщу на поневірку й пониження не підуть. Востаннє допомогли відділові полковника Чорного тим, що розпочали бій з червоною дивізією кінноти, яка перемучений безустанним походом, відділ Чорного вже наздогнала; відтягнули ту дивізію на себе й тим дали полковникові Чорному змогу вивезти за кордон навіть всіх поранених. У тому бою, 20 листопада 1921 року, обоє вони, мабуть, і погинули. Треба зазначити, що полковник Орлик і М. Соколовська, відай, були найідейнішими з усіх наших повстанчих отаманів. Вже самий їх останній бій пригадує слова Євангелія: «Більшої любові ніхто не має, як той, що життя своє положить за друзів своїх»... Бо ж були й такі наші повстанні отамани, що перейшли на службу просто до Всеукраїнського Чека...

Інша Соколовська, Софія, дочка Чернігівського судді, також визначалася ідейністю, хоч і з іншого боку. Ледве 17-літньою гімназисткою вона захопилася більшовизмом й під час навали Муравйова—Коцюбинського на Україну її обрано головою Чернігівського ревкому. Червоногвардійці лаштувалися справити населенню Чернігова «криваву лазню», на взірець київської різні (10—28 лютого 1918 року у Києві вимордувано коло п'ять тисяч переважно чоловічого населення, без найменшої провини).

Своєю рішучою поставою Софія Соколовська вбивств не допустила, так що жодної людини не було «зліквідовано». Однак при відступі муравйовських банд і сама Соколовська безслідно зникла. Мабуть, її замордовано червоногвардійцями при відвороті власне за оборону чернігівського населення.

Ол.Луговий
Визначне жіноцтво України
  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 68 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист