Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

До вашої уваги представлено стислий огляд історичних фактів, зроблений на основі праці, що була створена з нагоди 200-річчя села. Докладніше читайте у книзі – Нариси з історії села Красносілка (Гільдендорф) на Одещині. 200-річчю села присвячується. Одеса, 2007. – 170 с.

Відсутність традиції вивчення і недостатня кількість джерел надзвичайно ускладнюють висвітитлення основних віх і особливостей історичного шляху села Красносілка (Гільдендорф) Комінтернівського району Одеської області. До кінця неясною залишається навіть дата заснування сучасного поселення. За однією інформацією село засноване німецькими колоністами у 1807 р. За іншою, німці, які переселилися до Росії у 1817 р. з Бадена і Вюртемберга, тільки у 1819 р. були наділені землями і заснували в околицях Одеси (але не на місці сучасної Красносілки) три колонії: Фрідріхсталь, Штутгарт і Ватерлоо. Проте через брак в місцях заснування цих сіл води, у 1830 р. німецькі колоністи були переведені на нове місце, де і виникло село Гюльдендорф або Гільдендорф.

Очевидно, основна маса переселенців дійсно осіла на місці сучасного села у 1829-30 рр. Проте, немає сумніву у тому, що територія сучасного села заселялася людиною з часів сивої давнини. Не можна вважати німців засновниками першого поселення на цьому місці. Не дивлячись на слабку археологічну дослідженність околиць Красносілки, відповідно до довідника «Археологічні пам’ятники Одеської області», тут існувало «поселення епохи бронзи Красносілка II за 3 км на північний захід від села, на мису, в місці впадіння в Куяльницький лиман балки зі сходу, площею 170х70 м». А також «поселення епохи пізньої бронзи Красносілка I за 2 км на північний захід від села на правом березі балки, площа 150х100 м». Крім того, в районі села виявлені артефакти античного часу.

Не викликає сумніву й те, що через землі Красносілки проходили, а, можливо, й оселялися на більш-менш тривалий час представники багатьох народів, що мешкали у Північному Причорномор’ї: кіммерійців, скіфів, сарматів, стародавніх греків, готів, слов’ян. З кінця IV ст. ця територія входить до ареалу активності кочових тюрко-монгольских племен: гунів, кутригурів, тюрко-болгар, печенігів, огузів, половців (кипчаків).
Ймовірно, вже під час європейського походу у 1242 р. територія нинішньої Одещини входить до складу Золотої Орди, що зароджується у цей час. Проте, вже у 1363 р., після невдалої для монголів битви на Синіх Водах, територія Північно-Західного Причорномор’я опиняється у складі Литовського князівства.

У 1484 р., після захоплення турками Кілії і Акермана, територія Одещини потрапляє у сферу впливу Османської імперії і Кримського ханства, хоча й залишається тривалий час малозаселеною. В орбіті впливу цих держав територія земель Красносілки залишається до приєднання їх до Російської імперії. Розселялися тут в цей час кочові й напівкочові племена ногайців, що переселилися до Північного Причорномор’я з нижньої течії Волги й території сучасного Західного Казахстану.

Спадщиною тюркської епохи в історії краю є назва найбільш великого природного об’єкту села – Куяльницкого лиману. Назва лиману прозоро перекладається з тюркських мов: къойа [qoya] на тракайському і галицько-луцькому діалектах караїмів, на каракалпацькій, казахській, узбецькій і шорській мовах означає «очерет, тростина». Відповідно, афікс -лик //-лік в тюркських мовах означає «скупчення, зосередження однорідних предметів». Таким чином, ім’я лиману «Куяльник» походить від тюркського (можливо, половецького) слова къойалык – «очеретяна місцевість». Оскільки на узбережжі лиману очерет не росте, ймовірно, що ця назва спочатку належала річці Куяльник, а потім перейшла й на лиман, в який вона впадає.

Колоністський період.

За результатами Яського миру 1791 р., територія, прилегла до фортеці Хаджібей (майбутньої Одеси), була приєднана до Російської імперії. Росія ще раніше почала вживати заходи щодо заселення пустопорожніх земель, що утворились у результаті поступового захоплення імперією нових територій у Північному Причорномор’ї і витіснення з нього ногайського населення.

Ще маніфестом 4 грудня1762 р. КатеринаІІ закликала всіх охочих з Європи, за винятком євреїв, вільно оселитись у нових степових володіннях. Невдовзі після першого був виданий ще один маніфест (від 22 липня 1763 р.), що став наріжним каменем усієї подальшої колонізації. У 1764 р. був виданий план щодо «заселення Новоросійського краю», а у 1804 р., при Олександрі I, – в доповнення до плану – загальні правила поселення у Новоросійських губерніях російських селян. Ці документи регулювали всі аспекти переселення іноземних колоністів та подальшого їх життя в межах Російської імперії.

Як було сказано вище, поселення на місці сучасної Красносілки виникає, вірогідно, між початком XIX ст. і 1829-30 рр. Основна маса населення, чиї нащадки житимуть тут більше ста років, переходять на нове місце з ліквідованих колоній Фріденталь, Ватерлоо і Штутгарт у 1830 або в 1829 р. Німці, які оселилися у Гільдендорфі (Гюльдендорфі) були вихідцями з Південно-Західної Німеччини, Бадена і Вюртемберга, зокрема, з міста Штутгарт.
Нова назва – «Гільдендорф», «Золоте село» – може бути пов’язана зі сподіваннями німців на заможне життя на новій батьківщині, бо економічні причини були, як завжди, одним з основних мотивів переселення. А, можливо, назва пов’язана з тим, що в геральдиці Баден-Вюртемберга, у тому числі і на гербі Штутгарта, зображений золотий щит? Згідно з іншою версією, колонія названа на честь Єгора Єгоровича Гюльденшанца, старшого члена Одеської колегії опікунства.

Таким чином, німці, які у різний час прибули до Російської імперії і отримали у 1819р. три ділянки на північний схід від Одеси, спочатку заснували на незаселених казенних землях три поселення: Фрідріхсталь, Ватерлоо і Штутгарт, але через брак там джерел води були переселені на нове місце. Дозволом від 9 липня 1829 р. їм було дозволено переселитися на не зайняту землю, що знаходилась у Одеському повіті між болгарськими колоніями Малим Буяликом і Кубанкою. Для виконання указу від земель Малого Буялика і Кубанки було відмежовано 5335 десятин і 1156 саженів землі, де і заснували колонію Гільдендорф».

Майбутні гільдендорфці в місцях первинного оселення входили до Березанського колоністського округу, після утворення колонії Гільдендорф був сформований окремий колоністський округ, що включав тільки одне їх село. Адміністративно Гільдендорфський колоністський округ входив до Одеського повіту Херсонської губернії, а підпорядковувались німецькі колоністи спочатку Одеській конторі іноземних поселенців при Опікунському комітеті про іноземних поселенців Південного краю Росії, а пізніше, у 1833-1871 рр. – безпосередньо Опікунському комітетові.

За даними 10-ї ревізії 1859 року в колонії Гільдендорф нараховували 5243,2 десятини зручної землі. Населення її складалося з 87 сімей наділених землею, в яких налічувалися 442 душі чоловічої статі і 26 безземельних сімей, які налічували 75 душ чоловічої статі. Загалом 113 сімей і 517 чоловіків. На одну душу припадала 10,1 десятина наділу. Отже, колоністи були досить добре забезпечені землею – головним джерелом добробуту на той час. З інших даних дізнаємося, що цього року в селі було 94 двори, 517 душ чоловічої статі і 537 – жіночої, всього – 1054 осіб.

У 1870 році – за рік до реформи, що позбавила колоністів їх привілейованого статусу, у селі мешкав 1261 житель.

Сприяло економічному зростанню колонії її зручне географічне положення – поблизу крупного міста Одеси, що динамічно розвивалось. Крім того, Гільдендорф розташовувався на транзитній або торговій, як тоді казали, дорозі Одеса – Ананьїв, що йде від Одеси (а саме – від колишньої Херсонської митниці) через Гільдендорф, село Кубанку, через хутори Шомполи, Яків і Никшича, де вона розділялася на дві гілки, одна з яких йшла до містечка Демідовка Тираспольського повіту, а інша – до Березівки Ананьївського повіту.

Основним заняттям колоністів було сільське господарство, меншою мірою – ремесла. У аграрному виробництві домінувало землеробство – сіяли, перш за все, жито, ячмінь, гірку (різновид ярової пшениці), значна увага приділялася виноградарству, овочівництву і садівництву. Велику роль відігравало також тваринництво: німці славилися конярськими традиціями, розводили велику рогату худобу, свиней, а ось вівчарство, у порівнянні з сусідніми болгарськими селами, широкого поширення не набуло.

Втім, були і труднощі в господарській діяльності колоністів. Це «чорний» 1833 рік – через засуху і неврожай, епідемія холери у 1848 р., труднощі Кримської війни (1853-1856рр.), інші стихійні лиха і незгоди. У складних природно-географічних умовах (відсутність лісу, брак вологи), що значно відрізняються від таких у Німеччині, їм довелося освоювати методи обробки цілини, боротися з сараною, вовками, зміями і ховрахами, удосконалювати землеробські знаряддя і будувати житло, використовуючи незвичні місцеві будівельні матеріали.

За конфесією усі корінні жителі колонії належали до лютеран. Лютеранство – одна з основних і найбільш чисельних течій протестантизму.

Для німців традиційно характерний високий рівень грамотності, тому не дивно, що вже у 1830 р., тобто відразу після заселення, у Гільдендорфі було відкрито школу. Практично всі діти були охоплені шкільною освітою, причому, на відміну від багатьох інших народів Російської імперії, вчилися як хлопчики (88 осіб), так і дівчатка (83). Того року в школі працювало 2 вчителі. У німецьких школах навчали читанню, чистописанню, першим чотирьом правилам арифметики, співу хором, закону Божому та німецькій мові.

Пореформений період

У 1871 р. німецькі колоністи були переведені в розряд поселян-власників, але, щоб вступити в права власника-одноосібника надільної землі, вони повинні були викупити її у держави. З 1874 р. на німців почала розповсюджуватися загальна військова повинність.

Гільдендорф, як і інші колишні німецькі колонії, був переданий в загальне адміністративне управління. Село, що складало окрему волость, продовжувало входити до Одеського повіту Херсонської губернії. Гільдендорфська волость потрапила до складу стану з центром у містечку Северинівка.

Статистичний портрет села у 1882 р. був таким. У Гільдендорфі налічувалося 139 дворів колишніх колоністів, 436 мешканців чоловічої і 432 – жіночої статі, всього – 868 осіб. З них у робочому віці 236 чоловіків та 234 жінки, всього – 470 осіб. За віросповіданням: 774 протестанти (лютеранина), 47 православних, 24 євреї (іудаїста) і 23 людини – інших віросповідань (сектанти, розкольники). Займалися: 706 чоловік – хліборобством, 6 – торгівлею, 112 – ремеслами і 44 – іншими заняттями. Окрім основного населення – німців, в колонії мешкали також українці та євреї.

У статті «Землевладения немцев – бывших колонистов» за 1891 рік, згідно із статистичними даними 1889 року, наголошувалося: «Колонія Гільдендорф заснована у 1817 р. Надільної землі при колонії – 5185 десятин; дворових господарств – 132. Постійне населення (члени громади): надільних: 387 чоловіків і 402 жінки; безнадільних: 70 чоловіків і 74 жінки. Стороннє населення: російськопідданих – 70 православних обох статей, 17 іновірців обох статей, іноземців – 9».

У довіднику «Список населенных мест Херсонской губернии» за 1896 р. про Гільдендорфську волость повідомлялося: «площа – 49,8 кв. верст, дворів: 129, жителів обох статей 869, стан1, земська ділянка: 5, адреса волосного правління: у м. Одесу; звідти по земській пошті в німецьку колонію Гільдендорф». Вся Гільдендорфська волость складалася з однієї колонії. Про саму колонію Гільдендорф довідник повідомляв: «Гільдендорф. – Німецька колонія; Куяльницький лиман; дворів – 129; жит. – 869 (433 чоловіки і 436 жінок)». У Гільдендорфі розташовувалося волосне правління. Був євангельсько-лютеранський молитовний будинок. Діяла школа, у якій навчилося 200 учнів, з них 93 хлопчики і 107 дівчаток. Важливим підприємством Гільдендорфа залишався паровий млин, який давав продукції на суму майже 10 тисяч рублів. Крім того, в колонії було 4 лавки та корчма. Відстань до найближчого повітового міста та залізничної станції Одеса становила 15 верст. Найближча земська поштова станція – Малий Буялик – знаходилася на відстані 12верст від села.

Гільдендорф носив своєрідну міську зовнішність, враховуючи значну кількість різних закладів в нім, велике число жителів, котрі займалися не сільським господарством, а ремеслами, торгівлею та іншими заняттями, разом з невеликою чисельністю населення.
Ситуація з письменністю в німецькій колонії Гільдендорф була набагато кращою, ніж в сусідніх, не німецьких селах. Таке положення зі шкільною справою було в Гільдендорфі в період Російської імперії завжди, з незначною динамікою. Статистичні дані про школу у 1870-1874 рр. наводяться в таблиці 1.

Табл. 1. Статистичні відомості про школу у колонії Гільдендорф станом на 1870-1874 рр.

           Період

Кількість тих, що навчаються

Кількість
вчителів

Платня вчителів

Всі грошові кошти школи

Хлопчиків

Дівчаток

Разом

1870р.

88

83

171

2

400руб.

436руб. 66коп.

1871-1873рр.

1871

 

 

168

 

 

410руб. 00коп.

1872

165

484руб. 00коп.

1873

168

525руб. 00коп.

1874р.

70

62

132

2

500руб.

540руб. 00коп.

До другої половини XIX ст. у німецьких колоніях Новоросійського краю вже цілком сформувався культурно-побутовий устрій, що базувався на німецькій етнічній традиції, але який ввібрав у себе і впливи з боку оточуючого населення, незважаючи на ізольованість та замкнутість побуту колоністів, пристосований під особливості навколишнього природно-географічного середовища й умови поселення і життя емігрантів. Гільдендорф створювався відповідно до однотипного і офіційно затвердженого плану, який за походженням і типом був характерний для сіл Вюртемберга і Ельзаса. Як і в південних регіонах Німеччини, такі села називали «лангдорфер» – «довгі села». Вулиці села розташовувалися з південного заходу на північний схід по обидві сторони уздовж балки, що на південь від села впадає в Куяльницький лиман. Оселі (деякі з них, перебудовані чи ні, збереглися до теперішнього часу) розташовувалися перпендикулярно вулиці, вхід – з боку двору, з південного заходу.

Цвинтар, на якому до нашого часу збереглися німецькі надмогильні пам’ятники, знаходився на південно-західній околиці села.

Невідомо, чи будували спочатку гільдендорфці житло з саману, як інші німці-колоністи. Будинки, які дійшли до нашого часу, – кам’яні.

До кінця XIX ст. очеретяні дахи змінилися на черепичні, а на початку XX століття – і на дахи з листового заліза. Наприкінці XIX – початку XX ст. оселі почали будувати з каменю, а також з обпаленої цегли, що з’явилась у достатній кількості.

Будинок зазвичай ділився на дві частини: житлову і нежитлову. Житлові приміщення складалися, в основному, з двох кімнат, розділених сіньми і кухнею. Обидві кімнати були однаково мебльовані. Такий тип планування садиби отримав в етнографічній літературі назву «довгий» або однорядний будинок.

Документи, що характеризують життя в Гільдендорфі на початку XX ст., поки не виявлені. Немає сумніву, що бурхливі події того часу: російсько-японська війна 1904-1905 рр., революція 1905-1907 рр., інші важливі політичні й соціально-економічні події безпосередньо відбилися на житті гільдендорфців, однак, передвісником корінного зламу доль жителів села став початок Першої світової війни, коли прабатьківщина гільдендорфців – Німеччина – виступила у ролі держави, ворожої їх сучасній батьківщині – Росії.

Уряд Росії у 1914-1917 рр. провадив активну внутрішню політику, направлену проти німецького населення імперії. Ця політика охопила різні сторони життя: заборона на економічну і культурно-просвітницьку діяльність, позбавлення власності за національною ознакою, дискримінація по відношенню до релігії і мови, політичні репресії. Слід зазначити, що ці репресивні заходи проводилися, не дивлячись на те, що німці – громадяни Росії і як військовозобов’язані брали участь у бойових діях проти Німеччини і її союзників, ніяких масових проявів нелояльності по відношенню до Росії або ухилень від виконання військового обов’язку серед колишніх німецьких колоністів, наскільки відомо, не спостерігалося. Впродовж 1914-1917 рр. знаходилося під особливим контролем і питання про використання німецької мови. У вересні 1914 р. в екстреному порядку на місця надійшла заборона на використання де б то не було (за винятком власних домівок) німецької мови і розпорядження про зняття всіх вивісок німецькою мовою. Враховуючи те, що весь час мешкання до цього в Російській імперії німці практично у всіх сферах вільно використовували рідну мову (мова діловодства, школи, церкви), ці ухвали завдавали помітного удару по їх відчуттях.

Нарешті, ще один захід, направлений проти культури та історичної пам’яті німецького населення, безпосередньо торкнувся села Гільдендорф. З початком Першої світової війни Міністерство внутрішніх справ Росії поставило питання про перейменування тих селищ і волостей, що мали німецькі назви. Наслідком цього з’явився циркуляр № 55 по земському відділу МВС від 15 жовтня 1914 р. про перейменування колоній і селищ, що носять німецькі назви, і привласнення їм російських назв. Відповідно до цього Гільдендорф був перейменований в Кутузово. Невідомо, чи вступила ця ухвала в силу, однак пізніше, після війни, село продовжує іменуватися по-старому – Гільдендорф.

Між двома світовими війнами

В період громадянської війни село окуповувалося австро-німецькими (з березня по листопад 1918 р.) і денікінськими (з серпня 1919 р.) військами. Двічі – другий раз остаточно – в Гільдендорфі встановлювалася Радянська влада.

За рахунок, головним чином, німецького населення приодеських сіл, зокрема Гільдендорфа, тут під час австро-німецької окупації формувалася німецька дивізія.

На протязі 1918-1919 рр. в німецьких селах також для «захисту життя та майна громадян» від «посягань з боку темних елементів» створювалися загони місцевої самооборони. Перший раз в цей період загони самооборони формувалися спонтанно з березня 1918 р., але з приходом австро-німецьких військ зброя у населення була вилучена. Пізніше її дозволено було зберігати в селах під відповідальність волосних і сільських посадових осіб.

Відновлення самооборони після відходу австро-німецьких військ стало наслідком діяльності Центрального комітету Союзу німців-колоністів Чорноморського краю, розташованого в Одесі за адресою: вул. Новосельського, 68. 12 листопада ним було опубліковано звернення до всіх німецьких селищ краю з обґрунтуванням необхідності організації самооборони. На чолі таких загонів стояли сільські коменданти, які підпорядковувались начальникові Самооборони німців-колоністів Чорноморського краю генерал-майорові Густаву Адольфу Шеллю.

Центральний комітет Союзу німців-колоністів діяв при різних владах і відігравав значну роль в житті німецьких сіл Херсонської губернії у цей неспокійний період. Так, 10-12 жовтня 1919 р. в Одесі ним був проведений конгрес німців-колоністів Херсонської губернії, на якому було ухвалено рішення про наділення безземельних і малоземельних селян землею на правах договорів про оренду за обмежену платню і напрацювання заходів для його здійснення, зокрема «Правил для господарських рад в німецьких колоніях Херсонської губернії». Ще один підсумок конгресу – готовність відмовитися від звільнення від військової служби і пов’язаних з цим пільг, зважаючи на надзвичайний стан. До порядку денного були включені також питання про шкільну освіту, заходи допомоги розореним більшовиками колоніям, про Торгове бюро та ін.

Німці, в переважній своїй більшості заможні селяни, негативно сприйняли новий більшовицький порядок, вперше встановлений у краї у квітні 1919 р. У липні-серпні 1919 р. «куркульсько-німецьке» населення Гільдендорфа, Лютстдорфа і німецьких сіл Овідіопольського району організувало повстання проти Радянської влади. Ймовірно, повстання опосередковано було підготовлене діяльністю загонів самооборони, а також наявними у німецького населення органами самоврядування у попередній період. Виступ, ймовірно, стимулювався наступом Добровольчої армії Дениікіна у напрямку Одеси. Повстання, проте, було жорстоко придушене ще до приходу денікінських військ.

Достатньо тривалим і не одноразовим було формування органів Радянської влади на місцях, складання адміністративно-територіальної структури нової держави. У квітні-червні 1919 р. на Одещинівперше були утворені волосні виконавчі комітети, розпущені у серпні того ж року в зв’язку з наступом білогвардійських військ.

З лютого по квітень 1920 р. влада у волостях знаходилася у волосних ревкомів. У квітні 1920 р. волосні виконкоми знов відновили роботу, і 14 липня 1920 р. за наказом Реввійськради Південно-Західного фронту влада знову була передана ревкомам, а з лютого – повернена волосним виконкомам, що припинили свою діяльність в березні 1923 р. у зв’язку з ліквідацією волостей. Згідно з новим адміністративним устрієм Гільдендорфська сільська рада увійшла до Велико-Буялицького району (волості) Одеського округу. Пізніше – до Червоно-Повстанського району. В процесі реалізації політики коренізації, в Україні були створені національні райони – нові адміністративно-територіальні одиниці, в основу яких був покладений етнічний принцип. Гільдендорф певний час входив до Спартаківського німецького національного району, потім складав окрему німецьку національну сільську раду.
До лих світової і громадянської війн незабаром додалася нова трагедія – у 1921-22 рр. країну охопив голод, який став наслідком, з одного боку, неврожаю, а з іншого, – політики продрозверстки, що проводилася в країні.

Не обійшла стороною біда й Гільдендорф. Доповідь гільдендорфської сільськогосподарської комісії допомоги голодуючим за 30 квітня 1922 р. свідчить, що в селі була відкрита одна безкоштовна їдальня, пропускною спроможністю 319 осіб. З 5-го по 30 квітня в ній було відпущено 2865 обідів. Проте цих заходів було недостатньо. Катастрофічно не вистачало харчів, так, навіть створена їдальня з 23 по 28 квітня через їх відсутність не працювала. 8 осіб через голод захворіло, 4 померло. Комісією відзначався пригнічений настрій селян, проте випадків переїзду в більш врожайні повіти не спостерігалось.

Проблема забезпечення сільського населення продуктами харчування не була остаточно вирішеною і у 1925 р., про що свідчать статистичні дані, зібрані у цей час. Згідно з осіннім опитуванням 1925 р. збір зернових на одного їдока у Гільдендорфі склав 18,7 пудів; з десятини всієї площі – 10,9 пудів. По першому показнику село займало 112-е місце з 234 сільрад Одеського округу.

Разом з тим, поступово в селі відновлювалося сільськогосподарське виробництво, жителі поверталися до таких галузей, як тваринництво, виноградарство, що були занедбані у військові роки та роки голодомору. Разом з тим, зростання населення села в другій половині 1920-х років вказує на деяку стабілізацію положення. Динаміку чисельності населення Гільдендорфа в цей період можна простежити за опублікованими у 1930 р. статистичними матеріалами.

По матеріалам сайту:
http://www.krasnoselka.odessa.ua/

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 23 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист