Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

У південно-східній частині Бучацького району, неподалік гирла Стрипи, розташоване село Жнибороди. Територія сільради — 13,15 квадратного кілометра. В селі налічується 172 двори, мешкає — 734 особи.

Центром села вважається та частина, де розташована церква св. Михаїла. До центрального майдану прилягають також будівлі школи, дитячого садка, крамниці.

Село складається з чотирьох частин, що розділені на вулиці: Ковалівка, Польова, Ринок і Соловійка. На околицях розташовані урочища: Чигор (зараз громадське пасовище), Рівне (поле), Скоморохи (городи), Могилки, або Вірлиська (найдревніше місце села, в якому є залишки давніх курганних могильників і де, напевно, в давнину було поселення), Долина (х. Млинки, нині не заселений), Провал (улоговина з перепадом висот до 150 м, по якій тече потічок Рудка). У селі б'є з-під землі кілька джерел, що забезпечують жниборідців водою.

Давні часи

Хоча перша писемна згадка про село з'явилася тільки в другій чверті XV ст., теперішня територія села була заселена ще в глибоку давнину (ХІІ-ХІ тис. до н.е.), про що свідчать знайдені на його околиці сліди культури Ноа. В усті Провалу були знайдені кістки мамонта і ножеподібна пластина пізньопалеолітичного типу. Напевно, перші люди тут з’явилися ще в палеоліті. В мезоліті на місці урочища “Луги” біля Берем’ян вже була стоянка давніх людей. Подальші знахідки трипільської культури свідчать, що наступний етап заселення цієї місцевості відбувся в ІІІ тис. до н. е. Знахідки наступного періоду відносяться до перших століть н. е.

Весь цей проміжок часу аж до появи давньоруської держави зі столицею в Києві захований під серпанком невідомості. Нема ніяких точних дат, ані записів про поселення і їхніх мешканців. Лише з Х ст. можна сміливо описувати історію села, бо саме з часів давньої Русі збереглися 70 курганів (за останніми даними, які ще потребують уточнення — 79) в урочищі “Могилки”, 18 з яких розкопав Адам Кіркор у 1878 році. Тут знайдені бронзові прикраси, залізні наконечники стріл і керамічний матеріал, що був у похованнях.

Київська Русь, Теребовля, Галицьке, а пізніше Галицько-Волинське князівство, Польща — це ті тодішні державні утворення, які тримали владу на цих територіях.

З 1436 по 1944 рік

Перша письмова згадку про Жнибороди з’являється у 1436 році. 3 лютого цього року Теодорик з Бучача в присутності кількох високопоставлених церковних сановників зробив пожертвування для костелу Марії Магдалини в Язловці. “Найперше туди записав село Незброди з землі подільської, що належало до повіту Червоноградського, з усіма маєтками, землею, луками, лісами, пасіками, мисливськими угіддями, садами, ставками та іншими водоймами, млином і його пожитками”. Одним словом, усе село разом з людьми було передане у власність язловецькому костелу.

Підтвердження тому знаходимо в наступному документі, датованому 1467 роком, в яких село Незброди є власністю костелу в Язловці.

З такою назвою село фіксувалося аж до 1739 року. В пізніших документах воно вже записане як Жнибороди. Про перейменування села існує кілька легенд, але з наукової точки зору можна допустити, що все досить прозаїчно: писар помилився у написанні назви, адже по-польськи Niezbrody і Znibrody — майже подібні слова.

Якби там не сталось з перейменуванням, але з тих пір село називається саме так. Хоча щодо першої назви, то напрошується цілком логічний висновок, що пов’язана вона з бродом через річку Стрипу. Він був, певно, там, де й сьогодні є брід до сусіднього села Сокільця. Там же був і млин, про який згадується в тому ж таки 1436 році.

Ймовірно, підмурівки млина, який був зруйнований в радянський період можуть бути ще з тих часів. Хоча, зважаючи, що протягом століть на Стрипі було кілька великих повеней, млин не раз міг бути зруйнований стихією. На сьогодні відомо, що його власником у 20-их роках минулого століття був Франц (чи Францішек) Савіцький. Також був ще один млин, напевно в Провалі, власником якого був Міхал Лінек. Ці дані є у “Звіті воєводського управління” за 1924 рік.

Церкви

Цікавою є будівля церкви св. Михаїла. До цього часу вважалося, що вона була побудована десь у середині ХІХ ст., однак останні дані можуть відсунути цю дату в давніші часи. Микола Жарких, який протягом 10 сезонів роботи експедиції "Дністер" (1988-1997 рр.) збирав матеріали про пам'ятки архітектури місцевостей, що розташовані біля течій річок Стрий та Дністер, побував і в Жнибородах (19.06.1988 р.). Наведу цитату з його дослідження.

"Це однонефна кам'яна споруда, перекрита двосхилим дахом. Фасади обрамлені наріжними пілястрами без будь-яких прикрас. У бокових стінах зроблено по три прямокутних вікна; над головним входом — півциркульне вікно, вміщене у нішу з півциркульним верхом. Трикутний фронтон прикрашено плоским рельєфом: серце, на якому утверджено чотирираменний хрест. Головний вхід до храму прикрашений білокам'яним одвірком, який складається з трьох блоків — верхнього та двох бічних. Нижні кінці бічних блоків спираються на різьблені камені. Кожен блок має просте триуступчасте профілювання, причому на нижніх кінцях бічних блоків профілювання завертає всередину входу (неначе двері сильно розтесані або взагалі ці блоки первісно призначались для якогось ґзимсу, а не одвірку). На головній осі споруди стоїть кам'яна дзвіниця, в якій зроблено браму для входу на подвір'я. Над цією брамою зроблено глуху нішу, по боках — чотири відкритих пролети для дзвонів. Дзвіниця перекрита плоским двосхилим дахом.

Отже, на той час (1436 р. — М. В.) власного костелу в Жнибородах не було. Пізніший власник Язловця Юрій Язловецький перейшов на протестантство і обернув язловецький костел на кальвіністський збір (1549 р.). Він помер у 1575 р., а його син Микола Язловецький (1575-1595 рр.) повернувся до католицтва і відновив костел у Язловці.

Підставою для датування цієї споруди можуть бути різьблені камені порталу. Аналогічні за розмірами, технікою різьблення, сюжетом та способом розміщення камені є в замку в сусідньому Язловці, саме в тій його частині, яка датується 1550-1560 рр., також у вірменській церкві у Язловці (1551 р.), у костелах в Язловці (1589-1590 рр.) та в Бережанах (1600 р.).

Співставляючи ці відомості, можна прийти до висновку, що спорудження костелику в часи захоплення Юрія Язловецького кальвінізмом малоймовірне; скоріше його можна датувати тим же часом, що й костел у Язловці."

Тут є потреба надати слово й Миколі Козаку, працівникові Бучацького краєзнавчого музею:

— На дзвіниці церкви св. Михаїла сьогодні є два дзвони. Вони є досить давні і для Бучаччини доволі рідкісні, бо пережили реквізиції періоду двох світових війн. На меншому немає жодних написів, тому встановити час його виготовлення важко. Більший дзвін має напис кириличним уставом: "Року Божого АΨNS" (1756), також на ньому вигравірувано напис латиною "G ZNIBRODY"(ґміна Жнибороди). Перший напис вказує на рік виготовлення дзвону. Щодо того, де, в якому місті і яким майстром він був відлитий, сказати важко. Видно, що він був відлитий не за спеціальним замовленням (тоді на ньому були б зроблені написи — назва села і храму). Відомо, що багато тогочасних львівських майстрів-ливарників відливали дзвони і їздили з ними на ярмарки та базари, щоб продати їх. Що ж до наступного напису (латиною), то зроблено його пізніше, мабуть, у кінці ХІХ — на початку ХХ ст.

До слів п. Козака слід ще додати, що при формуванні колгоспу, коли партійні активісти руйнували церкву, парафіяни закопали дзвони на обійсті Дмитра Стрілецького, де вони й перебули атеїстичну радянську добу.

На основі цих даних можна припустити, що церква в Жнибородах була споруджена набагато раніше, ніж дотепер вважалося, а чи була перебудована і при цьому були використані камінь та плити порталу старої забудови. Однозначно підтвердити чи спростувати це тепер не можна, але з розповідей старших жниборідців відомо — на місці, де сьогодні церква, школа і дитсадок колись був цвинтар і трохи віддалік від теперішньої споруди храму була дерев’яна церква. Зокрема, при будівництві школи, дитсадка, а також під час ремонту церкви, в землі зустрічалися людські кістки.

На жаль, за час радянської влади будівля зазнала значної наруги, адже використовувалася для зберігання колгоспного зерна. В кінці 80-х її почали переобладнувати під спортзал, пізніше реставрували і відновили для потреб віруючих. При цьому було поштукатурено зовнішні стіни, і нині вже не видно рельєфу (серця, на якому утверджено чотирираменний хрест), який описував М. Жарких. Пізніше греко-католицька громада замінила старі кам'яні плити порталу новими дверима з одвірками.

З другим приходом радянської влади храм припинив свою роль релігійного служіння. Тому вірні змушені були ходити в сусіднє село Берем'яни. Греко-католики за часи комуністичного режиму проводили підпільні богослужіння. Найчастіше вони відбувалися в хаті Михайла Стрілецького, куди потайки сходились вірні на молитви і літургії, які багато разів служив нині покійний владика Кир Павло Василик. У 1989 році церковні дзвони знову закликали вірних на молитву до храму. Спочатку він був у користуванні православної громади. Потім, з деякими непорозуміннями поміж громадами церков, почалися почергові відправи, які тривали до кінця 1999 року. Поміж тим православна громада з 1995 року вела будівництво храму Вознесіння Господнього, який було освячено в 2000 році.

Парохом греко-католицької громади з початку 1990-х років є о. Іван Іванців.

Населення

Найцікавішим фактом з історії села є його люди. Починаючи з 1841 року маємо дані за кількість і склад населення. З приблизно 470 мешканців у 1841 році 155 становили українці, решту поляки й незначна кількість євреїв. 1900 року населення становило 818 осіб, з яких 185 українців, 600 поляків та 33 євреї, у 1912 році вірних української католицької церкви було 240 чоловік, в той рік поляки відібрали в них церкву св. Михаїла й перетворили її на костел. У 1915 році жниборідців було вже 936 і мали вони 1200 моргів поля. Війтом села в 1913-1915 рр. був поляк Іван Рудницький, писарем — русин Теодор Андрусевич (з 1894), листоношею — поляк Василь Рудяк, асесором — Адам Дарієвський.

З 1919 територія Галичини та Поділля знову опинилася під владою Польщі. 1921 і 1931 польська влада провела два переписи населення. На прикладі села можна зробити певні висновки про ставлення польської влади до українців.

1921 рік — у селі 150 дворів, 185 споруд, мешкає 177 родин, які складають чисельно 843 мешканці (401 чоловічої та 442 жіночої статі), з яких вже 801 поляк. Вони мають коней 123, худоби 259, овець 47, свиней 94, землі у володінні 658 моргів. Панів є 4 родини, 22 чоловіка, вони мають 3 коней, 6 корів, 5 свиней і 673 морги поля.

1931 рік — 932 мешканці: 895 поляків, 23 євреї і лише 14 українців.

У 1930-их роках кілька родин жниборідців виїхало до Південної Америки, зокрема до Бразилії.

Депортація

До 1945 року село вважалася польським через переважну більшість людей, які в ньому проживали. У 1944-46 рр. внаслідок переселення поляки виїхали на свою батьківщину (докладно). У селі з попередніх мешканців залишилось тільки кілька сімей корінних мешканців.

На місце поляків приїхали переселенці з Польщі із сіл Посада Риботицька, Бушковичі, Ганчова, Радова, П’ятків, Одрехів, Лимна, Янківці, Острів та Болестричі.

Господарство

Радянська влада дуже "гостинно" зустріла переселенців. Відібравши майже весь господарський інвентар для обробітку землі, “запросила” селян у колгосп. Вибору не було: або вступаєш у колгосп, або тебе відправлять якщо не в Сибір, то в інше, не менш “привабливе” місце. Спочатку в селі була організована так звана земельна громада, яка трансформувалася в сільськогосподарську артіль.

У 1948 (?) був організований колгосп імені Шверника, перейменований пізніше в імені Кірова. В кінці 50-х господарство було приєднане до колгоспу імені Б. Хмельницького (пізніша назва «Радянська дружба») с. Берем’яни, «Дружба» с. Дуліби. 1990 року жниборідці утворили свій колгосп, пізніше переоформлений у селянську спілку «Жнибороди», ПАП «Посада Жниборідська». Сьогодні діє ПП «Жнибороди».

Головами жниборідського колгоспу в різні роки були Михайло Цибульський, Гайдуцький, Цьомик. В об’єднаних колгоспах: О. Зіберов, М. Бобин. За часи незалежної України – Ігор Василечко, Ігор Кучер, Микола Харевич.

Сільська Рада

З кінця 40-х до 1959 року діяла Жниборідська сільська рада. Головою сільради того часу були Михайло Цибульський, Кульгавець, Крупа, Потім село було приєднане до Берем'янської, пізніше — до Дулібівської сільських рад. 1992 року було відновлено Жниборідську сільраду, яку очолив Мар'ян Василечко. Односельці чотири рази обирали його сільським головою. В 2006 році головою села обрано Володимира Василечка.

Школа

За свідченнями старожилів, до війни в селі діяла чотирикласна школа з двома польськими вчителями. Та попри тиск з боку польської влади і засилля чужої культури жниборідчани-українці спілкувалися рідною мовою, хоча вона нагадувала українсько-польський суржик. Свідомі українці гуртувалися довкола греко-католицької церкви в Берем'янах.

У післявоєнний час у Жнибородах почала діяти початкова школа. Багато років учителями були Марія Мартинівна Василечко, Марія Михайлівна Дворакевич, Леся Любомирівна Івануць. Учні старших класів багато десятиріч торувати стежину в Берем'янську школу. І тільки 2000 року в Жнибородах відкрито восьмирічну школу. Директором школи з того часу — Тетяна Головацька.

Бібліотека

З 1945 року існувала при клубна бібліотека. Зараз у селі функціонує бібліотека-філія Бучацької центральної бібліотеки.

Клуб

Клуб у селі почав діяти після другої світової війни. Серед завідуючих клубом були Микола Василечко, М. Завалішин, С. Рудяк, В. Рафалюк. Спочатку клуб розміщувався в старому приміщенні біля криниці, з 197. році він розміщений у будинку разом зі школою.

Медичний пункт

Протягом 35 років фельдшером у Жнибородах працювала Михайлина Гнатівна Василечко. Зараз здоров’ям жниборідців опікується Ганна Фізьо.

Легенди про село Жнибороди

Народна легенда

(перша)

Хутко в світі час біжить, але на всьому печать лежить. Лежить вона і на нашому селі... Колись на тім місці жили якісь люди. То ще було, як навіть князів на нашій землі не було. Але люди купно у мирі жили і на землі робили. Сіяли, жали, орали і горя не знали.

Але якось несподівано на те село зайшли вороги і полонили весь люд. Поки одні полонених чатували, другі по хатах віно збирали. За якийсь час вийшов найстарший з ворогів і через товмача сказав:

– Де золото? У вас має бути багато золота. Ми його не знайшли.

– Нема в нас золота і не було, – обізвався хтось. Всі чоловіки покивали головами, що так, бо правди не сховати.

– Не було у нас золота!

– Бородами клянемось!

А треба сказати, що чоловіки, які жили у селі, носили великі бороди. Борода означала чоловічу силу і гордість. Клятва бородою була для них найвірнішою.

А той ворог як вчув ті слова, то аж заслинився від люті. Він думав, що бородаті люди насміхаються з його безбородого лиця, а тому сказав:

– Жни бороди! Всім жни бороди!

Все могли стерпіти ті люди, але не наругу над своїми бородами, які пестили все життя. Без оружні, виривали з рук ворогів мечі і рубали їх як поліно. Загинуло їх, правда, немало, але ворогів вирізали впень.

А як бився кожен, то приказував:

– Я тобі дам жни бороди!

З того і пішла назва села – Жнибороди.

(«Легенди Тернопільщини»,

упорядник Михайло КРИЩУК; легенду записано від

І. М. РОЗВАДОВСЬКОГО, 1981 р. н., у м. Теребовлі в 1981 р.)

Інтерпретація легенди від Ірини ПОТІШНОЇ з міста Тернополя

Було собі колись давно
Невелике село,
Люди в ньому мирно жили,
Дружно на землі робили.
Разом сіяли й орали,
Разом урожай збирали.
Але якось в те село
Горе тяжке прийшло:
Ворог його захопив,
Усіх людей полонив.
Нишпорили по хатах,
По коморах і хлівах,
А тоді людей спитали,
Де ті золото сховали.
Здивувалися селяни:
— Золото? Отут, між нами?
Та відколи це село —
Золота в нім не було.
Вас дурити не беремось,
Бородами вам клянемось!
Так сказали, бо віки,
В цім селі чоловіки
Довгі бороди носили —
Символ гордості і сили.
Тому клятва бородою,
Для усіх була святою.
Вчувши це, незвані гості
Аж заслинились від злості:
Вони були безбороді
Й вирішили, що в народі
Насміхаються над ними,
Над їх лицями гладкими.
Старший з усіх ворогів,
Аж зубами заскрипів
Й крикнув воїнам своїм:
— Жніть їм бороди усім!
Та сміливі селяни
Мужньо бились з ворогами —
Мечі з рук їм виривали
І немов дрова рубали.
А нападників, як били,
То голосно говорили:
— Не допустимо цього!
Жни бороди? Ще чого!
Так прогнали ворогів,
Не лишилось і слідів.
А село те, як ведеться,
Жнибородами зветься.

Народна легенда

(друга)

Чи то так було, чи ні, але розповідали старі люди мені, що якось комендант язловецького замку дав наказ усім війтам навколишніх сіл:

– Щоб нас вороги не могли здолати, треба замок укріпляти, міцніші стіни будувати. А щоб міцно каміння стіни тримало, самої глини для мурування буде замало. Треба до суміші збиті яйця додати. Тому є для усіх вас такий наказ: привезти до замку чим більше яєць, щоб майстри не чекали, а стіни міцні будували.

Передали таку вістку і жниборідському війту. Але чи то вістун неправильно повідомив наказ, чи війт не зрозумів його слів у той час – зібравши яйця від селян, подумав си поважний пан: “Поки везтиму яйця на возі, то можу їх побити в дорозі. Краще вже яйця зварити, щоб себе перед комендантом замку за добре зроблену справу похвалити”.

Довго не думав жниборідський війт – зварив яйця геть усі. Поклав їх у коші великі та й повіз у язловецький замок. Прибув якраз він під обід, та не сподівався, що стільки зазнає бід. Бо комендант, як побачив таке диво, розлютився правдиво. Війта за бороду вхопив, та ледь на місці не убив. Мечем бороду війту зжав і на благання того не зважав.

Повертався бідолашний війт до села, а ганебна вістка перед ним ішла. Ще далеко до села було, а воно як джміль гуло. Всі від старого до малого зустрічали війта сумного. Борода ж у ті часи була символом чоловічої сили і краси. Тож стали люди з війта кепкувати: одне до одного промовляти: “Жни бороди! Жни бороди!”

Відтоді й стали називати наше село Жнибороди. Ось таке повідали мені старі люди, то хай так воно і буде.

Історична легенда

Одного разу, коли Язловецький замок гомонів від шаленої забави, перед Геронімом (останнім з роду Язловецьких) постав верблянський єпископ і просив його, щоб він опам’ятався. Розгніваний вельможа наказав своїм воякам відтяти єпископу бороду. Єпископ прокляв Героніма, який незабаром втратив єдиного сина: служниця випустила дитину з рук у криницю і зі страху сама стрибнула туди. Це нещастя повернуло Героніма на добру стежину, він подарував для костелу село і назвав його Жнибороди (на пам’ять того, що наказав зрізати бороду єпископу).

(Дарія ГУЦУЛЯК, «Загадка Язловецького замку»,
«Нова доба», №33, серпень 1999 року)
За матеріалами сайту:
http://www.zhnyborody.narod.ru

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 124 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист