Центр сільради. До села приєднано с. Забойки.
Розташоване на берегах р. Руда, за 11 км від обласного центру і 3 км від найближчої залізничної станції Великий Ходачків.

Населення 586 осіб (2003).
Перша писемна згадка — 1473 року.
У Почапинцях народилася поетеса Мар’яна Рудакевич, членкиня Спілки письменників України (200?, посмертно).
Хронологія найважливіших подій з історії нашого краю

1.

III-IV ст.

— поселення черняхівської культури на території села Почапинці.

2.

1473 р.

— перша письмова згадка про с. Почапинці.

3.

Перша пол. XVII ст.

— перша письмова згадка про с. Забойки.

4.

1578 р.

— перша письмова згадка про с. Драганівка.

5.

XV ст.-1772 р.

— польське панування на теренах краю.

6.

1772-1918 рр.

— австрійське панування на теренах краю.

7.

1832 р.

— збудовано храм Св. Трійці в с. Драганівка.

8.

1872 р.

— збудовано костел матері Божої Сніжної в с. Драганівка.

9.

1897 р.

— збудовано храм Св. Косми і Дем’яна в с. Забойки.

10.

Кінець XIX

— створення “Просвіти” в селах поч. XX ст. Забойки, Драганівка, Почапинці.

11.

1914-1918 рр.

— с., Почапинці в епіцентрі подій Першої світової війни.

12.

1920-1939 рр.

— друге польське панування в нашому краї.

13.

1920-1926 рр.

— в Почапинцях проживав український письменник М. Шарик.

14.

20-і р. XX ст.

— перебування в с. Драганівка Й. Сліпого (в майбутньому Патріарха УГКЦ).

15.

1934 р.

— народне віче в с. Забойки з антипольським спрямуванням.

16.

1938 р.

— селянський страйк в с. Забойки.

17.

1939-1945 рр.

— наш край у вирі подій ІІ-ої Світової війни.

18.

1944-1991 рр.

— радянські “експерименти” в с. Забойки, Почапинці, Драганівка.

19.

1945-1946 рр.

— масові примусові депортації мирного населення із сіл до Польщі і переселення українців, що населяли землі сучасної Польщі на Україну (зокрема на територію сіл Забойки, Почапинці, Драганівка).

20.

1981 р.

— збудовано Почапинську середню школу,

21.

1992 р.

— освячено храм УГКЦ св. Онуфрія в с. Почапинці.

22.

1997 р.

— святкування 100-річного ювілею храму УГКЦ св. Косми і Дем’яна в с.Забойки.

23.

2002 р.

— освячення храму Святого Рівноапостольного князя Володимира УАПЦ в с. Забойки.

24

2004 р.

— уродженка с. Почапинці Мар’яна Рудакевич прийнята у Національну Спілку письменників України (посмертно).

Почапинці

Почапинці розташовані за десять кілометрів на захід від обласного центру на берегах річки Руда, що впадає у притоку Дністра — Серет. Тваринний і рослинний світ села відповідає природній зоні лісостепу.
Через село проходить автотраса Тернопіль — Бережани. Площа населеного пункту 240 гектарів. Дворів — 181. Загальна чисельність населення 586 чол. (1. 01. 2003).
Віковий склад населення такий (дані на 1. 01. 2003 р.): 0-15 р. — 136 чол., 15-29 р. — 87 чол., 30-55 р. — 155 чол., більше 55 р. — 78 чол., більше 60 р. — 44 чол.
Середній вік жителів становить трохи більше 40 років, що свідчить про те, що в селі проживають переважно молоді люди.
Сільській раді підпорядковано село Забойки (1003 жителі).
У селі є загальноосвітня школа І-ІІІ ст. для 464 учнів, дитячий садок на 90 місць, церква, клуб, бібліотека, торговельний комплекс (три магазини і два заклади громадського харчування), приймально-заготівельний пункт.
Поблизу Почапинців виявлено поховання черняхівської культури ІІІ-ІV століть.
Село згадується вперше під назвою Тенятинці в письмових джерелах 1473 року. Етимологія сучасної назви села досі не з'ясована. Протягом ХV-ХVІІІ ст. у селі було до 50 дворів, а населення не перевищувало 200 чол.
Один із податкових законів (люстраційних документів, що видавалися в Польщі починаючи з 1562 року і до кінця XVIII ст.), який зберігався в Тернопільському обласному архіві, стверджує про існування в ці часи Буцнівського староства. До нього належали “містечко Буцнів, а також села Почапинці, Лошнів, Остальці, Клещава і Славче”.
Свого часу тут активно розвивалася місцева промисловість і господарка — функціонували 2 млини, пивоварня, фабрика поташу, спиртозавод, 4 каменоломні, З корчми і 2 фільварки.
До 1772 року село було в складі Польщі, а з 1772 року ввійшло до Австрійської монархії й перебувало у ній до 1918 року.
З кінця XVII і протягом XVIII ст. населення села значно збільшилось в основному за рахунок колоністів із Польщі.
За свідченням етнографа-дослідника XIX ст. Пилипа Гайди “... село Почапинці, а також сусідні Забойки, Ходачків-Великий, Драганівка і Янівка (сучасне Підгороднє) творять групу сіл з більшістю населення латинського обряду неначе польський острів серед українського моря. Важко тепер сказати, хто вони такі: чи прибули колись давно зі заходу, чи це наші люди, що златинщилися під тиском польських дідичів”.
Згідно архівних даних вже в XIX ст. кількісний, етнічний та релігійний склад населення характеризувався такими даними:
1870 р. — 780 чол.;
1880 р. — 952 чол., з них греко-католиків — 104 (11%), латинників — 774 (18%);
1890 р. — 1049 чол., з них греко-католиків — 85, латинників — 34, жидів — 30;
1910 р. — 1208 чол.;
1914 р. — 1171 чол., з них греко-католиків — 80.
В селі була церква Воскресіння Христового, яка зруйнована в 1920 році в результаті бойових дій під час контрнаступу більшовицької армії. На початку XX ст. українці, жителі села, мали читальню «Просвіти», яка своєю діяльністю й аматорськими виставами втримувала національну свідомість, охороняла перед денаціоналізацією.
У Почапинцях двірського ґрунту було лише 8 моргів, отже двора властиво не було, але була ґуральня. Вся земля належала селянам, і тому можлива була така велика густота населення. В 1914-1918 рр. село знаходилось в епіцентрі подій Першої світової війни. Як свідчить перепис населення 1921 року, в селі проживало 1134 чол., воєнних втрат 1914-1920 рр. — 74 (6%) чол.
У липні-вересні 1920 року Почапинці перебували під владою російських більшовиків, діяв ревком. З вересня 1920 р. по вересень 1939 року село підпадає під польське панування. Це супроводжується колоніальним грабуванням та нещадними репресіями проти українців. За цей час із 1100 чол., що проживали в селі, було 960 поляків, 120 українців, 20 жидів. Усе це свідчило про подальше ополячення та полонізацію українців і не тільки в селі, але й по усій Західній Україні.
У селі в 20-х роках проживав український письменник Михайло Шарик, якого польська влада змусила, емігрувати до Канади. Причина — активна антипольська діяльність, спрямована на захист українського населення. Михайло Шарик відомий в діаспорі як автор багатьох прозових творів про життя українського народу в міжвоєнний період під владою Польщі, а також про становлення молодої української авіації на фронтах Першої світової. Письменник був летуном (авіатором), воював на боці УПА.
Політичний слід в культурному і духовному житті села залишив український письменник Тимотей Бордуляк. Тимотей Бордуляк був парохом у двох сусідніх селах у Великому Ходачкові та Забойках (1925-1936 рр.), де одночасно вчителював. У його творах збереглися теплі спогади про навколишні села, його жителів і, зокрема, про с. Почапинці. В селі у цей час не було жодної культової споруди, була лише невеличка капличка Святого Онуфрія місце, яке кожний українець села вважав для себе святим. Саме там і виголошував свої проповіді отець Тимотей, закликаючи до миру і злагоди та порозуміння між людьми.
У вересні 1939 р. з початком Другої світової війни в селі ліквідовано владу поляків, а натомість було встановлено советську владу, яка однак проіснувала недовго — до приходу німців в липні 1941 року. В період фашистської окупації в селі діяла невелика підпільна група (12 чол.), яка мала зв'язок з оунівським підпіллям. Через села в 1943 році з карпатського рейду поверталися радянські партизани-ковпаківці. Фашистський окупаційний режим тривав до 23 березня 1944 року, коли село визволила Червона армія (146-а стрілецька дивізія 1-го Українського фронту). В жорстоких боях за село полягла майже 1 тис. чол. 148 загиблих захоронено в братській могилі у центрі села, інших — в с. Козлові Козівського району.
Після “визволення” в селі не залишилося жодного більш-менш уцілілого будинку. На потреби фронту було забрано майже всіх коней, запаси харчів, які не встигли реквізувати німці, тощо.
В березні-квітні 1944 року розпочалася мобілізація жителів села у Червону армію. Всього було призвано 175 жителів, з них загинуло 80 чол. Зараз в селі ведеться робота по увіковічненню їх пам'яті, завершуються впорядкувальні заходи зі створення могили героям.
З 1945 р. в Західній Україні, в тому числі і в Почапинцях, почалися масові депортації в Польщу етнічних поляків та українців, які проживали в Надсянні, Підляшші, Холмщині. В період 1945-1946 рр. із села було депортовано 877 чол. (із 1057, які проживали в селі). До тих 180 чол., які залишилися, з Польщі переїхало близько 100 родин (480 чол.). Однак через відсутність житла, яке було зруйноване війною, залишились не всі, а решту влада розселила по навколишніх селах. Таким чином, на 1947 р. в селі нараховувалось 88 дворів із населенням 390 чол.
Не дивлячись на тяжку матеріальну скруту та більшовицький терор, сільські жителі, як могли, підтримували національно-визвольну боротьбу проти більшовицького режиму, яку очолили ОУН-УПА.
В 1949 році в селі було утворено колгосп, який отримав назву «Перше травня». В ході колективізації було “розкуркулено” і вислано до Сибіру 3 сім'ї (13 чол.). Було створено партійну організацію в кількості 9 чол., а також комсомольську, що нараховувала 15 чол. В 1959 р. колгосп, сільську раду було приєднано до села Забойки. Центр сільської ради залишився в Почапинцях, а центральну колгоспну садибу було перенесено в с. Забойки. Новоутворений колгосп отримав назву ім. XXI з'їзду КПРС.
За весь післявоєнний період і до початку 90-х років село було повністю відбудовано, не залишилось жодної солом'яної стріхи. На рубежі 50-60-х років Почапинці були радіо-електрофіковані, в 60-х роках — телефонізовані. Було досягнуто великих результатів у с/г виробництві. Більше 30 жителів села було відзначено радянськими урядовими нагородами.
У 70-х роках, в зв'язку із політикою КПРС по укрупненню населених пунктів і ліквідацією неперспективних сіл, с. Почапинці мало стати головним у навколишній окрузі. Так, за період 70-80-х рр. село було газифіковане, прокладено асфальтівки, побудовано середню школу (1981 р.), торговельний комплекс, дитячий садок, тощо. У Почапинці планували перенести центр укрупненого колгоспу ім. Димитрова (об'єднував села Почапинці, Забойки, Драганівка, Підгороднє). Однак мріям цим не вдалося здійснитися. У 1979 р. колгосп було вкотре роз'єднано, а у 80-х роках закінчились й інші “експерименти”. Село Почапинці зупинилося у своєму рості.
Загальна криза, що охопила Україну в 90-х роках, спад виробництва, що триває й досі, спричинили низький рівень життя населення. І хоча робляться певні кроки, щоб загальмувати ці процеси, реальних зрушень на краще немає. Про це зокрема свідчать такі дані:
Зниження загальної чисельності населення за останні роки:
2000 — 625 чол., 2001 — 621 чол., 2002 — 618 чол., 2003 — 586 чол.

Роки

Народилось

Померло

Зареєстровано шлюбів

Побудовано житлових будинків

1998

10

10

8

3

1999

4

6

3

5

2000

6

9

4

3

2001

5

8

3

2

2002

2

12

8

4

В селі мешкає 125 пенсіонерів, з них — 2 інваліди війни, 10 — інвалідів усіх груп категорій, 7 одиноких, перестарілих, що обслуговуються службою соціальної допомоги, 6 багатодітних сімей, в яких виховується 19 дітей, двох дітей-сиріт.
У 1996 році завершилось розпаювання колгоспних земель, 145 чоловік одержали земельні паї (3,16 га). В селі протягом останніх 5 років з'явилося 80 забудовників, однак через брак коштів далі село не розбудовується.
Через важку матеріальну і фінансову скруту четверта частина жителів — безробітні. Стільки ж працюють на неповну ставку. Більшість з непрацюючих — жінки та молодь до 30 р. Через ці, а також інші причини сезонно працюють дитячий садок, частина магазинів; на межі краху сільське господарство, занепала сфера побуту, тощо. Рятуючись від численних негараздів, 60 жителів виїхали на заробітки за кордон. Фермерських господарств, приватних, акціонерних та інших недержавних підприємств у селі немає. Не зареєстровано в Почапинцях жодної політичної партії. При школі діє осередок товариства «Просвіта». Через відсутність фінансування руйнується все, що було побудовано до початку 90-х років (дороги, школа, дитячий садок, клуб, медпункт, ставок, торговельно-побутовий комплекс). У селі в 1992 р. було побудовано греко-католицький храм на руїнах зруйнованого більшовиками костелу. Звичайно в історії села ще не все з'ясовано, є ряд білих плям. І тому завдання пошуковців — якнайшвидше їх дослідити, визначити і донести до кожного жителя, до всіх, кому не байдужа доля нашого краю.

Іван ЧЕРНЕЦЬКИЙ,
із книги «Острів серед українського моря», 2004 р.

За матеріалами сайту:
http://www.zaboyki.narod.ru