Як і багато інших прибережних міст і сіл правого боку Дніпра в його середній течії, Тубільці мають нелегку долю і недостатньо вивчену історію. Після монголо-татарської навали, пізніших багаторазових татарських нападів південна Київщина практично опустіла.

Карта 1500 року
Карта 1500 року

Якщо в кінці 14 століття (за великого князя литовского Вітовта) Київська земля простиралась до Чорного моря, то пізніше, особливо після нищівного набігу татар 1482 р. її південні кордони відсунулись далеко на північ, за Рось. Окремі укріплені поселення (замки) залишились ніби оазисами в цій пустелі.

При описі (люстрації) Канівського і Черкаського замків 1552 р. вияснилось, що селяни прилеглих сіл не живуть в них або ж бувають там тільки влітку, а на зиму переходять під захист замку. В Канівському старостві при цьому охоплено люстрацією 27 поселень, в Черкаському лише 9. Хоча люстрація проводилась для визначення прибутковості тільки державних маєтків і охопила лише біля третини всіх поселень, результати її свідчать про незначне заселення території південної Київщини. Багато зруйнованих сіл залишались пустими селищами. В цей період кордон між Черкаським і Канівським підповітами (обводами) проходив через пусте селище Мошни, яке вперше згадується в документі 1494 р.

Це місце обожнюють всі сучасні міссіонери: мисливці, рибалки, спортсмени, ... Я знаю одну громадянку Германії, яка кожен рік 2-3 місяці живе в Прохоровці.

Село Тубільці знаходиться за 7 км на північний захід від Мошен, в тій місцевості, яку так яскраво описав у 1849 р. М.О. Максимович, любуючись довколишніми просторами з свого будинку на Михайловій горі біля лівобережного села Прохорівки: "Прекрасний краєвид Задніпров’я - із широкими роздолами його темних лісистих лугів, що розляглися на південь від Росі, під смугами синявих гір корсунських і мошенських - з його величавою ошатною височиною Роденською, що біліє на краю своєму містом Каневом... "В середині XVI ст. ця місцевість входила до Канівського підповіту. На початку XVII ст. західний’кордон Мошнівської (Мошенської - так в більшості документів) волості значно відсунувся в напрямку Канева, досягнувши південно-західним кутом Росі, і волость ввійшла до складу Черкаського староства. Відомо також, що ще на початку XVI ст. придніпровські землі на правому боці " от Ердани до Быстрицы" (тобто від Ірдинського болота до річки біля Ржищева) королівською грамотою передані в володіння Київському Пустинно-Микільському монастирю як "уходы, бобровые гоны и ставенье сеток, рыбные ловы по озерам". Таке становище підтверджувалось охоронними документами на протязі наступних майже двох століть поряд з прибавками монастирю нових володінь вздовж обох берегів Дніпра На цих землях розміщувались монастирські села (Кононча, Колтогаєво, Совин - в Пороссі; Шепеличі - на Прип’яті; Клим’ятин, Вереміївка — нижче Черкас і ін.), пасіки, млини, річкові перевози, пароми, язи.

 Як свідчать історичні джерела, після укладення польсько-литовської унії (1569 р.) розпочалась підсилена колонізація території південної Київщини, темпи якої зростали на протязі першоі половини XVII ст..

Цілком ймовірно, що в першій третині XVII ст. було засноване ("осажене") і село Тубільці поряд з іншими сусідніми селами (Байбузи, Березняки, Білозір’я (тепер Яснозір’я), Кумейки, Лозівок, Плюваки (тепер Первомайське), Хрещатик, Шелепухи). Ще в кінці XVI ст. заселено пустуюче селище Мошни, де збудовано "замочок", а 1609 р. Мошни вже згадуються як містечко. Магдебурзьке право Мошнам надано королем Сігізмундом III ще у 1592 р. Згідно з королівським привілеєм, крім самоврядування, в Мошнах дозволялось побудувати "...ратушу, крамы, вагу, пострыгалну, ятки всякие, лазню посполитую и ремесла цеховые уставити ярмарки два в год и торги каждый тыдень...". В наступні роки вплив містечка на економічний і культурний розвиток сусідніх сіл був, безперечно, значним.

Податкові пільги, які надавались новим поселенцям на 10-30 років, можливо, послужили причиною того, що згадані вище села не зазначені в подимих і поборових реєстрах першої третини XVII ст. Крім того, як зазначає І.Д. Бойко, феодали - старости приховували цілі села, хутори, угіддя, селянські двори від чиновників - ревізорів, щоб зменшити податок державі з маєтків, якими вони володіли.

Побічні дані свідчать, що Тубільці були засновані до 1649 р. В складеному в цьому році Реєстрі Війська Запорізького в Мошенській сотні Черкаського полку перелічені козаки: Кгреско Туболский, Ілко і Ждан Плевацкі, Леско Шелепушенко. Зразуміло, що прізвища їх походять від назви сіл, де вони проживали. Виходячи з цього, можна, на нашу думку, пояснити також походження прізвища козака Кондрата Сткачова з тієї ж сотні. Вірогідно, цей козак мешкав на хуторі Ткачі, що знаходився за 3 км від Тубільців. До наших днів збереглась назва урочища "Великі і Малі Ткачі"; на місці поселення до заліснення піщаних пагорбів там знаходили вивітрені кістки, черепки, іржаві залізні вироби тощо. Ще один доказ заснування Тубільців в згадані часи приводиться відомим польским істориком Олександром Яблоновським, котрий користувався багатьма архівами, що не збереглися дотепер. В наведеному автором списку сіл, які виникли в XVI-XVII ст. на терені Мошнівської волості, названі Будища, Драбівка, Кумейки, Тубільці, Хрещатик, Шелепухи.

Карта поселення 992 року.
Карта поселення 992 року.

Аналогічні дані приведені в "Киевских епархиальних ведомостях" за 1862 р.. Тут опубліковано список "благочестивих церквей Мошенской протопопии Переяславской епархии", складений 1767 р. архімандритом Мелхіседеком Значко-Яворським за архівними даними. Із тексту з’ясовується, що церква в с. Тубільцях "издревле православная Покрова Пресвятыя Богородицы на старом месте состроена и освящена православним протопопою мошенским Кириллом Клинецким... в 1702 г."

Тут необхідно підкреслити важливість слів "на старом месте", тобто на тому ж місці, де була раніше; в іншому випадку (про церкву в с. Хрещатику) про це сказано з доповненням відносно часових параметрів: "до згону". Далі з тексту стає відомо, що в період 1700 - 1725 рр. відновлені церкви, що були побудовані до згону, а потім зруйновані, в Мошнах, Бере"зняках, Білозір’ї, Кумейках, Михайлівці,

Свідівку, Хрещатику, Шелепухах і ряді інших населених пунктів Правобережжя. Отже документ підтверджує, що названі села існували і вже обзавелись церквами до 1679 року - року "великого згону" - насильницького переселення жителів правобережних міст і сіл на Лівобережжя військами гетьмана І. Самойловича та російського воєводи Л.Неплюєва, оскільки згідно з Андрусівським перемир’ям (1667 р.) Російська держава уступила Польщі Правобережну Україну за винятком Києва з невеликою прилеглою територією. Хоча при згоні були зруйновані і спалені всі будівлі, що збереглися в згаданих населених пунктах після турецьких нападів попередніх років, довго ця прибережна смуга не пустувала. Це стосується і Тубільців. Адже не всі його жителі залишали село навіть в найтяжчі часи. Зарості придніпровських лугів, лісні масиви поблизу села - "Окіп","Обиштин","Кам’яна Дубина", вкриті лозами і очеретом береги болотистої річечки Білки з притоками, що протікають через і навколо села, завжди були надійним тимчасовим сховиськом для частини жителів від завойовників та лихих людей. Взагалі, село Тубільці розташоване в глухому, віддаленому від основних шляхів, низинному кутку. В далекі часи воно надійно ховалось за лісами і болотами. Це стосується центральної частини села з церквою, бо виселки Забір’я, Лейбівщина, Пісок і ін., вірогідно, з’явились значно пізніше. Вже через кілька років після згону почалось активне повернення населення з Лівобережжя, притік переселенців з інших земель України і повторне заселення згарищ. Польський уряд попри умови "вічного" миру (1686 р.), якими передбачалось залишити пустою прибережну смугу шириною 4 милі на правому боці Дніпра від Стайок до Чигирина, намагався скоріше закріпитись на цій важливій ділянці польсько-російського кордону. Ще 1684 р. король Ян Ш Собеський звернувся з універсалом до правобережних козаків з дозволом їм колонізувати землі, що були розорені попередніми війнами, дещо пізніше конкретизував межі цієї території: "коло Корсуня, коло Черкас, коло Чигирина, коло Лисянки, понад Тясминем, понад Тікичем і коло Умані.". Жителі Тубільців також активно відновлювали свої господарства, а скоро стали спроможними відновити й церкву. У 1705 р. священиком тубільської церкви призначено Ісайю Базаринського, незабаром переведеного в м. Мошни.

Карта 1572 року
Карта 1572 року

Відносно походження назви села Тубільців обгрунтованих даних мало. Л.І.Похилевич  вважав правильнішою назву "Тубыльцы, что означает туземцы", цебто місцеві. Цей староукраїнський термін використовувався і в діловій мові. Так, при описі Черкаського та Канівського замків 1552 р. говориться, що люстраторам "о повиноватстве подданих, о службе их поведили тубыльцы старший черкасцы", а також "тубыльцы старые" канівські . Недостатньо переконливим, на наш погляд, було намагання П.Г.Клепатського  вивести назву сучасних Тубільців від назви існувавшого поблизу м. Канева в середині XVI ст. села Тулібле. Можливий варіант походження назви села Тубильців — від слова "тубульці", яке ще в ХШГст. означало коморники, тобто бідні люди, які не мали своїх хат і городів, а проживали у сусідів (підсусідки). Імовірно, на землях, де виникло село Тубільці, раніше було якесь невелике поселення, можливо, пасіка, стоянка мисливців чи рибалок — робітників із сіл, що належали Київському Пустинно- Микільському монастирю. Переселенці, найбільш ймовірно, з Волині чи північних районів Київщини, що поселялись поряд, можливо, називали місцевих тубільцями на відміну від прийшліх, що й дало назву селу. Всюди, де були пасіки,

пізніше появлялась рілля, засновувались хутори. Ряд вчених надає велике значення пасікам як форпостам української колонізації південно - східних районів України та Росії . Про наявність належних умов для бджільництва в цій місцевості свідчить, наприклад, той факт, що навіть у священика села Тубільців Василя Маркевича у 1766 р. було 50 колод бджіл, а про монастирські володіння поблизу села нагадує назва урочища "Чернече" на придніпровських лугах. До затоплення водами Кременчуцького водосховища тут знаходилась велика кількість багатих рибою озер, стариць, балочок.

На користь допущення про заснування Тубільців на початку XVII ст. свідчить також факт придбання (купівля у князів Домонтів) Мошнівської волості земельними магнатами князями Вишневецькими у 1589 (за іншими даними - у 1592 - 1594) році. У наступні 50 років Вишневецькі заснували велику кількість осад (слобід) як на лівому, так і на правому боках Дніпра на одержаних від короля і куплених землях. У 1646 р. "наддніпрянська Вишневеччина" охоплювала величезну територію і нараховувала за різними оцінками від 230 до 288 тис. мешканців.

Після остаточного повернення згідно з умовами "вічного" миру більшої частини Правобережної України до складу Польщі в цих землях на протязі ХУШ ст. (до приєднання до Росії у 1793 р.) продовжувались утиски православної церкви, "добровільно - примусова" полонізація і окатоличення населення. Не проминули ці біди і Тубільців. Так, з повідомлення священному Синоду епіскопа переяславського Гервасія 1766 р. про 30 випадків різного роду насильств та утисків від поляків і уніатів православному люду і духівництву узнаємо, що "губернии (так тоді в Польщі називали волость - прим.авт.) Мошенской с. Туболец священника Василия Маркевича дом и двор... губернатор Подгородецкий и униаты разорили, взяли рогатого скота числом 16, коней двоє, пчел 50 пней и всю рухомость до последка, и жита дней восемь забрали". Раніш у цого ж священика мошнівський лісничий за вказівкою губернатора взяв "за выготовленную собственным коштом и иждивением, в дворе лежачую древесину" сім гривень грошей,"все єдино за содержание грекороссийского восточного исповедания гонительствуя". Розорені священики переховувались в других селах або тікали на Лівобережжя.

На 1775 р. всі 23 православні церкви Мошнівської протопогіії захоплені уніатами. Приход церкви Тубільців в цей час нараховував 272 душі обох статей. Наведена кількість населення, з першого погляду, викликає сумнів, якщо порівняти її з даними 1740 р., коли в селі нараховувалось 411 ревізьких душ, тобто лише чоловіків, одначе таке зменшення кількості мешканців могло бути спричинено наслідками придушеного польськими та російськими військами антифеодального повстання 1768 р., відомого під назвою "коліївщина".

Обмаль земель в Тубільцях, відносно низька їх родючість, а також майже щорічні збитки від пізніх весняних дніпровських повеней спонукали як землевласника, так і селян на пошуки прибутків не тільки від землеробства. Заливні придніпровські луги, лісові долини, болота давали можливість розвивати тваринництво. Допоміжними були бджільництво, риболовство, мисливство, такі види ремісництва, як ткацтво, прядіння, обробка дерева, плетіння корзин, а також відходи на сезонні сільськогосподарські роботи в степові райони, пізніше- робота на пароплавах, пристанях тощо. В Мошнах в другій половині ХУП ст. діяв

ткацький цех, прядиво для якого виготовляли жителі сусідніх сіл, в тому чіслі і Тубільців, що були підпорядковані економії Мошнівсько-городищенського маєтку і до скасування кріпацтва виконували панщину по два дні на тиждень, не рохуючи додаткових робіт на жнивах і косовиці. Крім того, селяни повинні були щорічно ремонтувати греблі, які захищали (не завжди надійно) село і поля від дніпровських повеней, мости, шляхи тощо.

Значну долю прибутків землевласників Черкаського староства в середині XVII ст. давало корчмарство). Відомо, що уже в 20-30 роках XVII ст. в Правобережній Україні оренди земель, млинів, корчем, господарсько-промислової діяльності перейшли в руки євреїв. В перепису єврейського населення південно-західного краю 1765 р. у всіх селах Мошнівської волості, в т.ч. і в Тубільцях, поряд з орендарями земель зазначені винники, тобто виробники горілки та орендарі корчем. Власники маєтків та орендарі корчем зобов’язували селян купляти горілку і інші алкогольні напої лише у "свого" орендаря. "П’яні гроші" становили 75% всіх доходів поміщиків Київського воєводства.


Кольором позначені народи, розселені на території Східної Європи.

Якщо на ниві забезпечення селян хмільними напоями як королівська, так і царська влади добились значних досягнень, то з освітою справа була значно гіршою. Так школа у Тубільцях з’явлась лише 1863 р. В цьому ж році почали діяти школи в сусідніх селах - Березняках і Шелепухах. В містечку Мошнах перша школа появилась ще у 1847 р., а друга - у 1868 р. В деяких селах школи діяли не постійно: то з’являлись, то зникали. Школи засновувались при церквах. Нова дерев’яна тубільська церква в ім’я Святителя Миколая була збудована 1843 р. коштом князя М.С.Воронцова- власника Мошнівсько-городищенського маєтку. До 1843 р. церква носила ім’я Покровської, а Миколаївською стала називатись тому, що при її побудові використані деякі матеріяли старовинної мошнівської Миколаївської церкви, а також частина ікон. У 1863 р. прихожан тубільської церкви було 836 осіб обох статей, у 1879 р.-1248, а 1885 р. церква мала 593 прихожан чоловічої статі, володіла 39 десятинами землі. Прихожани і пастир відзначались набожністю. Так за "ревностное исполнение пастырских обязанностей и усердие к храму Божию" священик Петро Шпаковський 1875 р. київським архипастирем "награжден набедренником", а церковному старості Семену Лук’яненку "за усердие к храму Божию" видано похвального листа. Нагороду набедреником одержав і новий священик тубільської церкви Іоанн Голованський у1892 р., а його наступник Стефан Шимковський у 1905 р. одержав подяку за "усердие к школе". До речі,сільськими священиками, як правило, призначали випускників духовних семінарій, тобто ці люди були для таких сіл, як Тубільці, найосвіченішими на той час. їм доручали керувати церковно— приходськими школами і викладати закон Божий. Селяни зверталися до них за поясненнями чи порадами не тільки з питань ралігійно - політичних, а й з наукових та суто побутово - господарських. Школа в Тубільцях в перші роки була школою грамоти, тобто найнижчим учбовим закладом, оскільки бідність селян не дозволяла забезпечити відкриття повноцінної церковно-приходської школи. Завдання школи полягало в навчанні закону Божому, читати, писати, рахувати в межах чотирьох арифметичних дій, а також церковним співам. Оплата роботи вчителя за рішенням громади села Тубільців складала 5 крб. за учбовий місяць, пізніше- 35 крб. за учбовий рік, а у 1898р. - 90 крб. В сусідніх селах ще в 1887-1888 учбовому році також діяли школи грамоти: Березняках, Будищах, Єлизаветівці, Кумейках, Лозівку, Михайлівці, Плюваках, Софіївці, Хрещатику, Шелепухах; в містечку Мошнах було 2 церковно-приходські школи, по одній - в Байбузах, Білозір’ї, Великому Старосіллі, Деренківці, Драбівці і ін.  Згодом школи грамоти перетворювались в церковно-приходські з трьохрічним курсом навчання та поширенням програми шкільних предметів. Хоча охват освітою дітей шкільного віку в Київській губернії поступово зростав, все ж таки в перший рік XX ст. з майже 500 тис. їх навчались в школах лише четверта частина. Не викликає сумніву, що і в Тубільцах писменних на цей час було небагато. Так у 1881 р. в школі села навчались 20 хлопчиків і 2 дівчаток . Загальна кількість жителів села в другий половині XIX ст. швидко зростала і досягла у 1892 р. 1548 душ. Приблизно на тім же рівні вона заліпилась і на початку XX ст. - 1495 осіб у  1911 р. У однокласній ЦПШ Тубільців в цьому році навчались 29 хлопчиків і 9 дівчаток.

Таким чином, знайдені нами дані свідчать, що Тубільцям понад 300 років.

Вплив на долю Тубільців подій XX ст. багатого війнами, революціями, голодомором і ін., потребує окремого розгляду.

За матеріалами сайту:
http://h.ua/story/38427/