Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Село Чапаєве знаходиться в Чутівському районі Полтавської області. Поштовий індекс 38832, телефонний код (+3805347) , відстань від смт. Чутове - 25 км, від м. Полтава - 60 км, від м. Київа - 393 км.

На території села знаходиться з.ст. Кочубеївка, філія хлібної бази №88, філія Чутівського комбікормового заводу, Ізюмське звірогосподарство, школа, дитячий садок, будинок культури, бібліотека, музична школа, лікарня інші підприємства та підприємці. До складу Чапаївської сільської ради входить два населениї пункти: с. Чапаєве та с. Майорівка.

Утворення села Чапаєве пов’язане з будівництвом залізниці Південної, що зв’язала промислово-розвинуті міста середнього Подніпров’я з півднем Малоросії. Залізничне полотно простяглося від Харкова до Одеси через Полтаву. Станція Кочубеївка на перегоні від Коломака до с. Божкове була відкрита у 1870 році. Тут розташувався паливний склад, побудована водонапірна башта. Саме на цій зупинці відбувалася дозаправка паровозів. В цей час в районі залізничної станції з’являються перші дві вулиці, що тяглися вздовж ґрунтової дороги, що вела із села Нова Кочубеївка до с. Чутове.

На південний схід від села Чапаєве в напрямку до села Кантемирівка ще в 30-х роках XX століття виявлено залишки поселення ранньослов’янських племен, що займалися землеробством і скотарством. Вчені, що проводили розкопки Є. В. Махно, М.Я. Рудинський, стверджують, що тут проживали представники черняхівської культури. Вони вміли виготовляти посуд з глини, зокрема круговий столовий. В середині Ш тис. н.е. слов’яни об’єдналися в племінні союзи. В басейні річки Сули і Ворскли проживали сіверяни, які, можливо, і були нашими далекими предками. Залишки поселень свідчать, що населення вело осілий спосіб життя, займалось орним землеробством. Землю обробляли ралом із залізним наральником, а також ручними мотиками. Рало нагадувало соху. В рало запрягали волів або коней. В V – VI ст. у слов’ян з’явився плуг з металевим лемешем і череслом (плужний ніж). Вони вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес. Зернові жали металевими серпами. Сіно косили косами-горбушами. Зерно мололи кам’яними жорнами.

У VIII – X ст. у Придніпров’ї утворився великий родоплемінний союз слов’янських племен, в який входило і плем’я сіверян. Але за свідченням карт Київської Русі Чутівщина і зокрема територія нашого села знаходилися за межами давньоруської держави (карта «Давньоруська держава на 972 р.). Ця територія лежала на кордоні між поселенням сіверян і територіями кочових племен печенігів, на межі Переяславського князівства. Руські князі в цей період вели успішну боротьбу проти кочових племен печенігів.

В XI – XII ст. західна і центральна частини теперішньої Полтавщини була вже густо заселена. Територія нашого краю залишалась прикордонною малозаселеною територією Переяславського князівства.

В XIII ст. в Київській русі наступив період феодальної роздробленості, яка привела до послаблення військової могутності держави. Скориставшись цим, монголо-татарська орда вдерлась на територію Київської Русі. Першим потерпіло Переяславське князівство.

В 1362 році територія теперішньої Полтавщини була загарбана литовськими феодалами. Чутівщина теж ввійшла до Великого князівства литовського.

З XVI ст. наш край в складі інших українських земель потрапив під гніт польських магнатів і входив до складу Речі-Посполитої до 1667 року. Після Переяславської ради за Андрусівським перемир’ям 1667 року і договором про «Вічний мир» 1686 року територія закріплена за Росією.

Перші згадки про населення Чутівщини були наприкінці XVII ст. у «Полтавських епархиальних вєдомостях».

Вперше документально згадуються чутівські землі у духівниці Полтавського полковника В.В. Кочубея 1743 р.: «…на реке Коломаке сенокос, называемый Чутова долина». Таким чином, на XVIII ст. села Чапаєве ще не було, хоча землі належали до володінь багатого українського магната Кочубея В.В.

Утворення села Чапаєве пов’язане з будівництвом залізниці Південної, що зв’язала промислово-розвинуті міста середнього Подніпров’я з півднем Малоросії. Залізничне полотно простяглося від Харкова до Одеси через Полтаву. Станція Кочубеївка на перегоні від Коломака до с. Божкове була відкрита у 1870 році. Тут розташувався паливний склад, побудована водонапірна башта. Саме на цій зупинці відбувалася дозаправка паровозів. В цей час в районі залізничної станції з’являються перші дві вулиці, що тяглися вздовж ґрунтової дороги, що вела із села Нова Кочубеївка до с. Чутове.

В кінці XIX ст. Петро Кочубей віддає заміж свою доньку Софію за лейтенанта флоту Павла Петровича Дурново. Софія мала багате придане: величезну Чутівську економію розміром 18 тис. десятин, в тому числі і Петровську економію. А вже в 1900 – 1902 р.р. один за одним виникли хутори-відділки Чутівської економії: Олександрівський, Мар’їнський, Павлівський, Оленівський, Петрівський, Василівський, Георгіївський хутори, які почали вести своє власне господарство.

Селянське повстання 1902 року в Полтавській та Харківській губерніях не обминули і земель поміщика П.П.Дурново. За даними архівних документів, серед 30 пограбувань у 1902 році в Полтавському повіті, найбільше постраждали 5 економій, серед них і землевласника лейтенанта флоту П.П. Дурново. Із донесень полтавського губернатора в департамент поліції від 8 травня 1902 року: «В Чутівській економії лейтенанта флоту П.П. Дурново 31 березня селяни декількох хуторів пограбували близько 15 тисяч пудів зерна і 4 тисячі пудів сіна». З історії відомо, що повстання було жорстоко придушене регулярними військами, повстанців покарано.

В роки І Світової війни напружено працювала залізниця. Місцеве населення працювало, обслуговуючи станцію Кочубеївка. На цей час було прокладено підземний водопровід до станції Кочубеївка від упорядкованого ставка, що знаходиться на схід від станції на відстані 1,5 км.

Активні події відбувалися на Чутівщині в буремні революційні роки. На цей час на схід від залізниці вздовж шляху на Чутове починається будівництво житлових будинків, з’являються три вулиці. Будинки були дерев’яні, обмазані з середини і з вулиці глиною. Дах вкритий червоною черепицею.

В І пол. 1918 року на Чутівщині діяв більшовицький партизанський загін на чолі з Марком Микитовичем Лістровим. Але територія часто передавалась з рук в руки, тому що на Україні господарювали запрошені Центральною Радою німецькі війська. На протязі 1918 – 1919 р.р. територія змінювала господаря і лише в кінці 1919 року до влади прийшли більшовики. Як і інші поміщицькі землі, територія Петровської економії була націоналізована.

5 листопада 1920 року був організований радгосп «Петрівський», а село отримало назву в честь легендарного більшовицького командарма В.І.Чапаєва. Радгосп спеціалізувався на розведенні овець. В 1934 році з середньої Азії в господарство були завезені каракулеві вівці. Першим директором радгоспу став товариш Кушнарьов. Від колишнього власника залишилось приміщення конюшні, яке було збудовано у 1902 році, та декілька інших приміщень, у яких розмістились: радгоспна контора, гуртожиток, їдальня, клуб, радіовузол. Були збудовані вівчарні, овець стригли, шерсть здавали у Харків на заготівельну базу, молоко вівцематок переробляли на бринзу. В 1928 році біля кошар збудована водонапірна башта. До 1930 року побудована науково-дослідна станція (друга на території УСРР) по вирощенню овець. До 1932 року розгортається житлове будівництво для робітників радгоспу. Будується майстерня. Тут знаходився двигун, який виробляв електроенергію для потреб господарства. В 1932 році радгосп отримує від держави два трактори американського виробництва. В 1936 році – ще 4 трактори вітчизняного виробництва ХТЗ.

Колективізація та розселянювання внесли неспокій у життя села. Під час так званого розкуркулювання постраждали одноосібники з ІІ відділку радгоспу с.Майорівка брати Кивви: Микита Якович (1873 р.н.), Тимофій Якович (1880 р.н.), Сергій Якович (1896 р.н.) та син старшого брата Василь Микитович Кивва (1901 р.н.). Визнані ворогами радянської влади сестри: Дзержинська Емілія Антонівна (1900 р.н.) – робітниця радгоспу та Юзефа Антонівна (1903 р.н.). Були ув’язнені: Фельдман Роберт Ансович (1881 р.н.) – столяр, Максименко Григорій Кирилович (1899 р.н.) – робітник Кочубеївського пункту заготзерно, Дорошенко Олександр Феодосійович (1898 р.н.) – тесляр, Анісімов Павло Федотович (1904 р.н.) – різноробочий, Англіковський Зеник Михайлович (1881 р.н.) – чоботар радгоспу «Петрівський», Шиманська Емілія Федорівна (1881 р.н.) – робітниця.

На 1932 рік господарство обробляло землі, вирощувало овець і вважалось міцним і багатим. Тому на території с. Чапаєве жахливих подій голодомору 1932 – 1933 років не відмічають. Робітників годували в радгоспній їдальні, дітей – у Петрівській початковій школі, яка функціонувала на той час.

В 1933 році до села із Харківського притулку для бездоглядних дітей привезли 12 хлопчиків і дівчаток віком 11 – 12 років. Було організовано інтернат, де жили і навчались діти. Більшість із них так і залишились жити і працювати в с. Чапаєве.

На початку великої вітчизняної війни господарство вдалося евакуювати: поголів’я овець і техніки було здано радгоспу ім. 25 років Жовтня Сталінградської області. На початку жовтня (3 – 5 жовтня) ворог захопив територію Чутівського району, в т. ч. і село Чапаєве.

За роки війни село дуже постраждало. Фашисти знищили майже всі будинки. Тому люди жили в землянках, які були збудовані у 2 ряди біля Старого ставка. Псар Мотрона Андріївна, яка проживала у селі з 1942 року пам’ятає сільського старосту (чи поліцая) Дряпака Миколу, який до війни працював вантажником у водія Заливаного. Поліцай допомагав німцям забирати у селян худобу, але людей захищав. Жінка пам’ятає Наталію Іванівну, яка до війни працювала в радгоспі польоводом. Під час воєнних дій збирала у вбитих документи, а після війни – здала владі. Багато жінок пам’ятають, як біля Старого ставка в кінці 1941 року був збитий і впав радянський літак. Льотчик загинув. Вночі біля збитого літака з червоної черепиці була викладена червона зірка. Розлючені німці скинули залишки літака у ставок.

Після звільнення території села 19 вересня 1943 року у господарстві залишилось: один будинок двохквартирний (розміщувалась поліція), 74 землянки, 1 конюшня, 1 трактор, 1 автомобіль, 1 корова, 19 коней.

Навесні 1943 року на залізничному перегоні ст. Кочубеївка – ст. Скороходове трапилась жахлива трагедія. Фашисти розбили санітарний ешелон, який рухався з лінії фронту в тил в напрямку на м. Харків. 40 вагонів з тяжкопораненими бійцями зійшли з колії. Всіх, хто залишився живий, перевезли спочатку до с. Скороходове, а потім до Харкова. Тих солдатів, що загинули, було захоронено на ст. Кочубеївка у загальній братській могилі, яка існує до цього часу.

Багато горя принесла війна, але односельчани з великим завзяттям взялися до відбудови села Чапаєве. Весною 1944 року жінки, діти почали розчищати поля від розбитої техніки, трупів. Останки вбитих солдатів звозили в посадки і там закопували в землю. Сіяли перше повоєнне зерно вручну. З техніки з тилу повернули лише коней. Велику радість принесла звістка про закінчення війни 9 травня 1945 року.

Село оживало, відроджувалось господарство. В грудні 1945 року заново була створена кроликоферма. Перші кролики у кількості 150 голів, були закуплені у кролиководів-любителів. Це були дрібні безпородні тварини. Тоді ж, в грудні 1945 року, з Берюлінського звірорадгоспу Татарської АРСР були завезені 47 голів молодняка кролів породи фланер і 48 голів породи шампань. На початок 1946 року було сформоване основне стадо самок в кількості 250 голів. Кролиководи працювали над виведенням нових порід. Шляхом схрещування місцевих кролів, які прижилися в наших кліматичних умовах, з кролями породи фланер і шампань до 1952 року були виведені нові породи: сірий велетень, сріблястий велетень. Наказом Міністерства СРСР #1665 від 20.11.1952 року затверджені, як нові вітчизняні породи. Головний зоотехнік Каплевський Олександр Йосипович – організатор кролівництва ( 1945 – 1975 р.р.). За цей період кролеферма виростила і реалізувала 503248 голів кроликів.

16 січня 1947 року в радгоспі «Петрівськиї» почалася організація ферми по вирощенню норок. Поголів’я було завезене з Німеччини в кількості 146 голів. Спочатку розводилась коричнева стандартна норка. В наступні роки з Швеції, Бельгії завезені інші породи і шляхом метизації було отримано норку такого кольору: білу, паломіно, сріблясто-голубу, сапфірову, топазову, жемчужну. Робітникам доводилось вручну на м’ясорубці молоти м'ясо для годівлі звірів. М'ясо у літній період зберігали в погребах з льодом.

Починаючи з 1954 року в радгоспі «Петровський» йде організація лисоферми. 31 грудня 1954 року із звірорадгоспу «Пушкінський» Московської області було завезено 100 сріблясто-чорних лисиць. В 1956 році з Татарської АРСР із звірорадгоспу «Бірюлінський» завезено ще 300 голів лисиць.

В 1960 році радгосп завіз для утримання 50 самок голубого песця. Основною галуззю радгоспу стало звіроводство і кролівництво. З 1960 року господарство носить офіційну назву – звірорадгосп «Петровський». Радгосп займає вагоме місце у вирощенні пушного звіра на Україні. На 1 листопада 1970 року (50-річчя утворення радгоспу), поголів’я основного стада становило:норок – 5000 самок; сріблясто-бурих лисиць – 600 самок; голубого песця – 120 самок; кролів – 2400 самок.

За матеріалами сайту:
http://www.chapaevo.com.ua/history.php

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 206 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист