Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Село Кочережки розміщене на правому березі річки Самара в 31 кілометрі від районного центру м. Павлоград.

                                    

Ляшенко Юрій Васильович народився 17 вересня 1963 року на станції Девладове, Софіївського району Дніпропетровської області. Батько працював залізничником, мати- учителем молодших класів в Девладівській восьмирічній школі.
                              

Ще з дитинства, слухаючи розповіді батька та матері  про рідний край, його давнину, цікавився минувшиною. Мама розповідала про Нікопольщину, звідки була сама родом, про зустріч в дитинстві з Д.І. Яворницьким , та розкопки козацьких поховань, про давні козацькі звичаї. Запали в душу пісні, що були так не схожі на пісні, що співали на Софіївщині, а звали в далеку козацьку дорогу до Чорного моря, туди, де в минувшину гриміла козацька звитяга. Зачаровувався розповідями про плавні, про звичаї прадідуся та прабабусі. З іншого боку, від батька дізнавався про життя предків по- батьківській лінії, про вільний козацький дух, що блукав калмицькими степами, згадуючи рідну Полтавщину. А то й тихенько причаївшись за столом, слухав страшні спогади мами про концентраційний табір Равенсбрюкк в Німеччині, та про бої, через які пройшов батько. Мабуть з того часу, з далекого дитинства, підсвідомо, втягуючи в себе, як губка воду, інформацію про давнину, почав цікавитися історією.

                                 

Навчаючись у школі, часто їздив до Нікополя, де найкращим гідом була мама, разом з нею ходив вулицями старого міста, проникаючись козацьким духом, але найбільше враження на нього справив краєзнавчий музей міста, з його панорамами Запорозької Січі, тваринним та рослинним світом, чого тільки була варта частина сволоку зі старовинними написами, який можна було розглядати годинами, чи скіфська ваза, що зроблена була руками грецьких майстрів. Після екскурсії, ще довго в уяві оживали  сцени з життя войовничих скіфів, криваві татарські ятагани, страшні картини Другої світової війни. Такі враження, що постійно турбували дитячу, а потім юнацьку душу виливались у віршах, та прозі.   Допитливість, жадоба до пошуку нового, незвіданого закладалася вчителями  школи. В 1979 році закінчив восьмирічку, і продовжив навчання в Водянській середній школі, яку і закінчив в 1981 році. В тому ж році вступає до Запорізького державного університету на історичний факультет.
                               
В 1985 році проходить педагогічну практику в селі Кочережки, де з зацікавленням знайомиться з частиною історії села.

                       

В 1986 році закінчує навчання. Працює в Миколаївській середній школі Софіївського району. З липня по грудень 1987 року за переводом починає працювати в Кочерезькій С.Ш., де і знайшов рукописну історію села. З неї і почалася дослідницько-пошукова робота по вивченню даного краю.

                              

З грудня 1987 по серпень 1988 року служить в лавах Радянської Армії, а з серпня 1988 року до нинішнього часу працює учителем Кочерезького Н.В.К.
                              
Моє село
                       
У Присамар’ї, в тихому кутку,
Моє село, як мавка виростає.
Садами квітне на весні,
На літо колос викидає.
                      
Моє село серед високих трав,
Життям буяє чистим і прозорим,
Лиманами просвітлює степи,
І дивиться у далеч яснозору.
                           
Моє село, із далечі віків,
Козацьким стягом дивиться в століття.
Моє село – це бій трудівників,
І слава історична заповітна.
                      
Моє село, невтомний трудівник,
Лиш ранок зблисне променем ласкавим,
І трактори у поле загудуть,
Прославлюючи руки величаві.
                         
Моє село – неписана краса,
Величні луки байраки завітні.
Горби, розкидані під небеса
Самари блиск завжди привітний.
                             
Шаную я і степ твій, і лиман,
Я поклоняюсь пралісу, лісу,
А як зачую приспіви сумні,
То туга серце за навісить.
                       
У Присамар’ї, в тихому кутку,
Моє село, як мавка виростає.
Квітує буйно на весні,
На літо колос викидає.
                                                      
Село Кочережки розміщене на правому березі річки Самара в 31 кілометрі від районного центру м. Павлоград.
                               
Назва села походить від річки Самара, русло якої навпроти центру села робить вигин в вигляді кочерги, а також одна з пересихаючих річок носить назву Кочерга. Існує ще одна легенда про назву села і пов'язує її з легендарним засновником Іваном Кочергою козаком –запорожцем,що заснував поселення зимівника на території села.
                                
По официальному описанию 1769 года, под зимовником подрвзумевалась усадьба, в которой было «хат три, одна с кимнатами и две коморы с лехом и стайнею рублеными; загородь, четыре двора частокольные из доброго резаного дерева.Близ одного зимовника мельница двокольная и со всем в ней хлебным и прочим припасом. В одном зимовнике разной муки 13 да пшена 4 бочек, жита засеков больших 2, исо всею экономическою посудою и вещьми. Овец 1200, лошадей 12, кобыл 85,неуков-лошаков разнолетних 30, рогатого скота-волов 120, быков разнолетних120, коров лучших с гурта 54, остальных скотин не считано.»  Цей опис нам показує, що собою представляє зимівник 17-18 століть, вірогідно з такого зимівника і почалася історія нашого села, знову ж продовжую за Яворницьким. Наводжу цікавий факт, пов”язаний, можливо, з тими людьми, що засновували наше село.  «Зимовники редко строились одним хозяином, а большею частью тремя-четырьмя; у каждого хозяина зимовника было 3-4 или 5-6 козаков и при них по 10 молодыков, а над всем господарь т. е. управитель».
                               
З даної історичної розвідки ми можемо представити, що собою представляв козацький хутір, тому, спираючись на рукописну історію села, можна прослідкувати такий факт: зимівники, або зимівник відігравав величезну роль, тому, що він був базою для харчування Січі, а придатне географічне положення та багатство природних ресурсів дало змогу йому перерости в слободу поселення набагато більше ніж зимівник. Рукописна історія села нам розповідає про те, що:”на лівому боці річки Самари жили 20 сімей запорозьких козаків” Зрозуміло, що жили вони разом зі своєю челяддю, наймитами, пахолками, тому не дивно, що на 1750 рік село могло називатися вже і слободою. Кількість дворів нам невідома, адже не збереглася книга церковного причту, але відомо, що на 1778 рік у слободі проживало постійних жителів багато, про що свідчать відвідини села протопопом Ханделеєвим. В його звіті ми зустрічаємо:”…приходских дворов в слободе действительно 107, обоего пола 529 душ.»
                                 
Які ж основні заняття населення зимівника,  Основу господарства жителів становило землеробство та скотарство. Розводили коней, овець, велику та малу рогату худобу, заготовляли сіно та займалися бортництвом, рибальством та мисливством, садівництвом та городництвом.
                               
Улюбленими стравами були: тетеря, що готувалася до молока, а в пісні дні до води, карасі в сметані,куліш,а з 18ст.-борщ, різноманітні каші та печива.Хоч із 1750р. село називалося слободою, але офіційний статус вона набула лише тоді, коли збудували церкву.  1779 года соборным священнослужением освящена Георгиевская церковь и открыта к богослужению.”Ось такий документ говорить про заснування церкви, із чого можна судити про постійне поселення-слободу Кочережки.
                                    
Про життя в 17-18 ст. нам відомо небагато, але відомо, що опираючись на традиційний спосіб обробітку землі, розорювалися землі, що знаходилися на схилах балок і в долинах, засівалось землі стільки, скільки могли обробити жителі зимівника. Зберігалося  зерно в ямі, про яку знав лише хазяїн. Яма вибиралася лише на відкритому  і в сухому місці, в самому зимівнику, або біля нього.  Наступною галуззю було скотарство. Найбільше розводили коней на продаж. З давніх часів дійшло до нас шанобливе ставлення до цієї тварини, адже конярство було найбільш прибутковою галуззю. Старожили села розповідали, що багатство людини в слободі цінилося по кількості в господарстві коней. В рівній мірі з конярством розвивалося й вівчарство.
                                   
Було розвинуте й рибальство. Очевидцы передают,что, например река Самарь за множества рыбы прозвана  «святой» рекой.» (1)
                          
Ловили запорожці рибу за допомогою приручених видр, їх приручали змалечку, і тому видра в запорожця заміняла в деяких випадках службову мисливську собаку.
                              
Ще одним заняттям було мисливство. Основу цього промислу становило полювання на лисиць. Хутро лисиць було не лише предметом торгівлі, а також у період існування Січі-предметом податку.Городництвом займалися в основному тільки для своєї потреби, вирощували капусту, огірки, кавуни, дині, редьку, пшеничку (кукурудзу), цибулю, часник, гарбузи, тютюн.
                         
Розводилися і свійські тварини та птахи. В зимівниках, а пізніше на слободі розводили корів, волів, овець, свиней. Більше гусей і качок і менше курей, хоча півні були в кожнім дворі. Розводили собак і котів.
                            
Серед ремесел у слободі було найбільше розповсюджено гончарство, існувало декілька гончарних цехів, ремесло в яких передавалося від батька до сина, тому в селі залишилися і до нашого часу прізвища Гончар, Гончаренко. Такі цехи користувалися спеціальною гончарською глиною, на залежі якої була багата наша територія.
                           
Розвинуте в слободі було млинарство. Існувало 2 види млинів: вітрові, або вітряки,їх було 3, назва одного, останнього, що проіснував до 50-х років 20 ст., був Розсошин млин.Млини було знищено за часи колективізації. Млин (вітряк) являв собою замкнуте господарство і належав конкретним особам.
                         
Таким чином, основні заняття селян слободи дають можливість побачити основні напрямки спеціалізації даної території.
                      
Достеменно невідомо, кому підкорялися селяни, але в писаній історії села вказується про той факт, що селяни обирали голову громади самі.
                                    
Культурне життя слободи розвивалося за народними та традиційними релігійними святами. За спогадами старожилів села – Федяновича Івана Андрійовича та Живаги Федота Корнійовича, котрі розповідали про життя батьків так: “ Із усього села сходилися люди до церкви, після ранкової проповіді священика починалися різноманітні  змагання на спритність, силу, сміливість, до них входили кулачні бої, боротьба між чоловіками, боротьба з ведмедем, кінські перегони. На Різдвяні свята на Самарі ставили Різдвяне колесо ( льодову карусель ), така ж каресель ставилася і на лимані. В період замерзання лиману ставився дерев’яний стовп, на який надівалося колесо з брички, або воза, а пізніше ставили вісь із воза, до неї прив'язували дерев’яні санчата, які розкручувалися за допомогою колеса. Цей звичай дійшов і до наших часів. Постійно святкувало ся й свято Івана Купала. Пишними були й весілля, на яких було оспівано кожен ритуал. Зовні весільні обряди мало чим відрізняються від обрядів цієї місцевості, але внутрішній зміст та особливості деяких дійств заслуговують на увагу. По – перше, загальною закономірністю весільного обряду були канони, що передавалися з покоління в покоління. Наприклад, гостям, що були на весіллі, вручалися борони та сови-здобні булочки. Цей звичай має давню традицію і ще з тих часів, що борона – ознака землеробства й заможності, а сова – символ мудрості.
                            
Ще один цікавий весільний звичай місцевості заключається в процесі знімання вінчального вінка та розплетення коси і запинання хустинкою, як символ переходу до розряду молодиць. Такі цікаві звичаї дійшли до нас із тих давніх часів, але звичаям і традиціям села буде присвячений окремий розділ нашої історії.
                            
Цінилася відчайдушність, завзятість до роботи, скромність, великодушність жителів села. Цікавим є той факт, що якщо людина скоїла карний злочин, або злочин, що впливав на моральні устої общини, то цю людину виключали з общини та виганяли із села. Це було самим найтяжчим покаранням для неї.
                      
Населення села коливалося в залежності від урожаїв та хвороб. Коли село переживало епідемії, то частина селян переселялася на інші. Ще необжиті місця. Так в 1801 році з села Кочережки виїхало кілька десятків сімей і поселились на території сучасного села Новов’язівське Юр’ївського району, заснувавши там Кочерезькі хутори – назва частини села залишилася і зараз.
                               
Початок 20 ст. вносить великі зміни в життя селян. Починає знищуватися сільська община,   проходить купівля – продаж землі.
                           
Боротьба селян за землю загострилась в 1909 році заможні селяни відмовляють незаможним в аренді їх, наділів та не беруть ці наділи на 1 рік на викуп. Вимагаючи продажу землі. В цей же період відбувається створення хутірських господарств. До 1910 року сільським старостою був бідняк Гнат Ведмідь, а в 1911 році  його звільняють з цієї посади й обирають старостою Москаленка Миколу – заможного селянина. Волосним суддею був бідняк Рожко Петро. Його заміняють заможним селянином Федоренком Антоном.
                         
На початку 20 ст. селяни – бідняки позбавляються останнього права на освіту своїх дітей. До В’язівського двокласного училища приймаються тільки діти заможних селян . Тому в 1913 році, в селі на кошти жителів села та земства будується школа. Зараз - це приміщення сучасної початкової школи. У школі 6 вчителів та близько 200 учнів.
                                 
Але повернемося до земельного питання. Знову, як джерело, візьмемо писану історію села. “ ...В 1911 році на сході села заможні селяни першої та другої сотні підняли питання про будівництво другої церкви в селі на території першої та другої сотні. Було внесено пропозицію зібрати по 25 карбованців з кожного двору. ( Нам точно невідомо кількість жителів села в 1911 році, але достеменно відомо,що в 1904 році в селі проживало 2226 чоловіків та 2050 жінок. Прихожан на 1904 рік в селі було 2276). Це означало, що 25 карбованців повинні внести і бідняки, і середняки, і заможні селяни. Бідняки виступили проти. Це призвело до арешту ватажків і відправлено до Павлоградської тюрми. Всього було заарештовано 15 бідняків. Серед них були Вовченко Юхим, Гарбуз Петро та інші. Не дивлячись на таку розправу, ( до цього арештів таких масових не було), біднота села не дала згоди і план заможніх селян був зірваний, церква не була збудована.” (2)
                          
В 1912 році посилюється боротьба селян за землю. Селяни – бідняки стали вимагати переділу общинної землі. Заможні селяни, а також поміщики Мораховець та граф Носнець стали охороняти свої помістя і ліси озброєними черкесами і козаками, а на селі була посилена поліція ( це вперше з 18 ст. вводяться поліцейські).   Сляни – бідняки змінюють тактику боротьби, від відкритих виступів переходять до підпалу господарств заможних селян та поміщиків. Виникають селянські ватаги, на чолі якиих стояли сільські бідняки: Фатко Устим Корнійович, Капуста П. Т. і навіть син купця – Іляшенко Кузьма. В 1912 році заможні селяни спіймали їх і видали жандармам. Іляшенко Кузьма був заарештований і висланий у Сибір на два роки, а Фатко У. К. та Капуста П. Т. втекли з села. Після цієї події село Кочережки було на особливому обліку у жандармерії. ( Слідом за економічним протестом йде і політичний протест проти самодержавної влади, адже традиційне общинне життя закінчилося і населення невдоволене не тільки економіяною політикою російського царизму, але й соціально – національною політикою,також (не слід забувати про вплив соціалістичних ідей на населення Російської імперії в цей період).
                         
В 1913 році в селі Кочережки з’явилася перша рукописна листівка, в якій закликається біднота до боротьби за переділ землі, скасування хуторів.
                         
Що до святкових дійств, Різдвяних колядок, щедрівок, веснянок, літнього циклу пісень, то зберігалися традиції попередніх століть і дійшли вони в наш час в непереробленому вигляді.
                            
Обряд весілля в селі Кочережки в 1914 році. Розповідала жителька с.Кочережки - Домалега Євдокія Степанівна, 14 березня 1922 року народження. (Згадувала зі слів матері Василенко Ївги Іванівни, по-вуличному Рибки, 6 січня 1896 року народження.  Мати жила в великій родині (в одній хаті проживало 9 чоловік).
                             
Одного дня в домівці Степана – нореченого Ївги, батько каже, що он твою дівку сватать пішли, а він каже, що вона любить мене і за другого не піде.
                        
Так і сталося, прийшли другі свати, а Ївга їм відмовила. А через тиждень прийшов сватать наречений Степан.
                         

Вбрання молодих:

                    

Молода: на голові вінок з воскових квітів, багато різнокольорових стрічок, вінок одягали поверх фати; вишита сорочка, спідниця, в неї на лівій руці – обов’язково червоний рушник (тому, що правою треба уло хреститися), на ногах – чоботи.

                   

Молодий: вишита сорочка, штани чорні, пояс, юхтові або хромові чоботи.

                                 

Неділя (день весілля). Молодий приїздить на конях з боярином, заходить до домівки, виводить наречену з двору, а тільки дає викуп за неї (гроші). Потім молодий забирає молоду і вони їдуть на конях з боярином і дружкою до церкви, там вони розписуються і вінчаються, до церкви, крім долодих і дружків, не заходив ніхто. З церкви їдуть до молодої, там сідають з гостями за стіл. В молодої раніше не “дарували” тому, що вважалося, що “друвати” треба на “горілці молодого”, бо, як це могло бути: “молоду забрав ще й на горілці молодої дарувать?”
                        

Молоді трішечки сидять за столом, потім їх проводять мати і батько з двору до молодого. Тут теж садовлять за стіл, а коли встають і починають танцювати, молодий іде по тещу. З ними ідуть і всі гості у дім молодого. Там їх всих саджають до столу і починається дарування молодих. Як подарували, родичі молодого починають викидати з сіней старі макітри, горщики, глечики, стуком у вікна виганяють сватів з двору. Свати збираються додому і вже вдома гуляють.

                     

В понеділо зранку мазали всим, хто був на весіллі, вікна білою глиною, переодягаються в різні костюми і цей день називають “цигани”. Обов’язково ходили свати перевдягнені до молодого, а їхні цигани – до батьків молодої, теж гуляли і танцювали.

                    

Після весілля жили в молодого, а якщо була в молодого велика сім’я, то “отділяли” – купували хату, давали корову та волів. На дівчат землі не давали, землю давали тільки на чоловіків, а дівка йщла за чоловіка.

                         

Дуже строго додержувались постів. Порося різали тільки на різдво, держали багато овець і восени різали їх і їли, а в Пилипівку аж до Різдва постились.

                    

Родини були великі, і ліжок не було і спали на печах, лежанках і поликах, а кому не вистачало місця – заносили на долівку солому, вкривались ряднами і спали долі.

                     

Дівчат з дитинства привчали прясти, вонипряли прядиво на полотно; одяг був увесь полотняний. Ввечері управлялися по господарству, а потім сідали прясти. Якщо дівка не вміла прясти, її навіть не пускали гуляти, поки не навчиться.

                      

Пусти ж мене, моя мати на вулицю погуляти.

Бо на нашій вулиці дівки-чарівниці

Закопали горщик каші посеред вулиці.

Закопали горщик каші ще й кілком прибили,

Щоб на нашу вулицю парубки ходили.

                          

На зміну хатнім вечорницям хлопці і дівчата починали збиратись “на дубках” “на колодках”, коли гуляння переносилося з приміщення на природу й відбувалося, як правило, у неділю або у свята і лише подекуди в будні.

                     

Історія виникнення “вулиці” дуже давня, вона пов’язана з формуванням молодіжних громад-куренів, тобто певних парубоцьких і дівочих організацій, що мали свої неписані закони – від прийняття до неї, так званого “коронування”, і до виходуз її членів, коли дівчина або хлопець одружувалися, - тоді влаштовували їм проводи. Залишки тих давніх звичаїв збереглись у фолькльорі, зокрема у весняних піснях, а також іграх, хороводах, що імітували магічні дійства. Традиція, коріння якої, певно, ще в родоплемінних часах, втратила свій обрядовий характер, проте залишилось чимало забав із символічними натяками, що сприяли ближчому знайомству й дружбі хлопців і дівчат.

                        

В лютому 1917 року до села дійшла чутка про перемогу революції і повалення влади царя. 26 лютого 1917 року, як записано в історії села, піп оголосив про повалення царя Миколи ІІ і дозволив селянам зняти портрети царствуючого дому Романових.

                        

Після цієї події в селі розпочинається боротьба за переділ землі. Поміщик Мораховець і заможні селяни починають протистояти проведенню переділу. Він організовує політичну організацію “ Союз хліборобів “, в який ввійшли всі заможні селяни. Він був філією районного союзу поміщиків та заможних селян, основною метою якого було загальмувати процес переділу землі, тому від поміщика ці селяни отримують зброю.

                            

Про  жовтневі події 1917 року в селі дізналися настуного дня, 26 жовтня. За спогадами жителів села, цю звістку переказали жителям з поїзда,  який рухався в сторону станції Мизькове з Павлограду. Старожили згадують, що Поліна Антонівна та її чоловік Василь проїхали на конях з червоним стягом через усе село розносячи дану звістку. 27 жовтня в селі було створено більшовицький революційний загін.
                      

В листопаді 1917 року утворено сільський виконавчий комітет  Ради робітничих селянських та солдатських депутатів.

Перше, що було зроблено, це перерозподіл землі поміщика Мораховця, та графа Носнеця.

                

Як на мою думку, з цоьго часу можна вважати, що в селі починається громадяиська війна. Звертаючись до історії села ми не можемо повністю прслідкувати позиції різних сторін, адже написана вона була в той час коли існувала тільки одна точка зору, але і там видно з тексту нюанси жорстокої боротьби.

                       

“…Поміщик Мораховець разом зі своїм загоном  почав тікати з села і утворив свій загін кадетів, на чолі якого став син заможного селянина Білоус Павло.
                

Протягом 1918 року в селі Кочережки проходила напружена класова боротьба в селі не була зміцнена Радянська влада і тому в селі бували по черзі то загони кадетів, то червоних партизан…”

                

До весни 1919 року влада в селі Кочережки змінюється дуже часто. в грудні 1919 року полком Червоної Армії  під командуванням Жлоби, що входив до 30-ї Іркутської дивізії заняли село Кочережки.

                                  

В період з 1920 по 1921 роки громадянська війна в селі ще не була завершена. Відбувалася запекла боротьба між загонами Червоної гвардії та загонами махновців,під командуванням Іванова, який у травні 1920 року захопив владу в селі.   Але на довго влада махновців не збереглася. Регулярні частини Червоної Армії ввійшли на територію села і наприкінці 1920 року організувавши з місцевих селян загін для захисту села від банд встановили Радянську владу. (3)

                      

Таким чином, в результаті крвопролитного вогнища громадянської війни на 1921 рік була встановлена Радянська влада.

                            

Більшість селян було середняками, або заможними і тому принципи більшовицької політики їх не влаштовували, вони більше схилялися до ідей Нестора Івановича Махна з його селянсько- робітнчою державою без диктатури якогось класу. І наше село не було вийнятком, адже більша частина степових районів утворила пояс опору і більшовицькому режиму.   

                     

Політика більшовиків призводила до заохочення бідноти через комбіди вилучати лишки продукції у заможних селян на користь держави. Це призводить до зміни самоі психології власників і тому штовхає заможне та середнє селянство чинити опір такій владі, або активний – шляхом збройної боротьби, або пасивний – зменшення площі під посіви та поголів’я худоби. Сіяли та вирощували скільки потрібно для прожиття сім’ї чекаючи періоду стабільності.

                            

Хоча селянство і зрозуміло, що після громадянської війни більшовики повинні також змінити свою політику стосовно їх, що і призвело до непу. Новій владі потрібно було для продовження комуністичного будівництва кошти та зерно тому поступки влади були неминучими, але на колективній власності.

                             

В 1922 році в селі Кочережки Юр’ївським Комітетом Комсомолу  була утворена комсомольська організація.

                   

В 1923 році була утворена кандидатська партійна група в складі трьох осіб.

                           

В 1924 році в трьох початкових школах села були утворені піонерські організації. Першим старшим піонервожатим був комсомолець Олійник Петро Харитонович.

                           

Таким чином на території нашого села діяли різноманітні партійні, радянські і кооперативні організації.

В 1922 році за рішенням уряду стали заселятися віддалені землі, що належали селу. За цим рішенням з села виїхало 25 сімей, що і утворили хутір імені Шевченка, а 47 сімей виселелись на панські землі і утворили хутір Падикове. Жителі хуторів одержали собі наділи і господарювали одноосібно.

                                

З 1929 по весну 1930 року в селі, та на хуторах починають організовуватися  колгоспи. Ось, що про цей період згадується в рукописній історії села: “ В селі та на хуторах було створено 8 колгоспів. На території села було – 4: “ Червона діброва ”, “ Червоний повстанець “, “ ім. Косіора “, “ Трудовик “. На території хуторів було створено - 4 колгоспи: “ Червона перемога “ – на хуторі Жолобок, “ім .Шевченка “ – на хуторі Шевченка, “ Більшовицький шлях “ – на хуторі Самарському, “ 10-річчя прокуратури “ – на хуторі Ставки.

                                         

Спогади жителів села про колективізацію описують її з різних точок зору. Ось, спогади Федяновича Івана Андрійовича: “… В 1929 році відбулася загальна колективізація, представники влади вивозять частину середняків і куркулів в Вологотську область. Відправляли в товарних вагонах пізньої осені з мінімальним зипасом продовольства та речей – тільки те, що можна було взяти у руки. Там їх висаджували в необжитій місцевості, де вони своїми силами будували житло. Деякі з жителів села тікали по дорозі, а потім, через декілька років з’являлись у селі. Хто залишився – насильно забирали реманент, коней і примушували вступати до колгоспу.”

                         

Ось ще один факт про опір частини селян. За селом є балка її називають  - Калинова, але не тільки тому, що ростуть кущі калини.Старожили розповідали про те, що в часи колективізації там жила сім’я куркуля – Килини, і коли прийшли його розкуркулювати він відстрілювався цілий день, а на вечір відправив свою сім’ю вистрілявши всі патрони залишив собі останній і застрелився. Так розповідав Федянович І. А.

                              

А так про цей час згадує невідомий житель села спогади якого було передано учнями Кочерезької школи до шкільного музею наприкінці 80-х років. Цитується за оригіналом.

                       

“ В 1929 году произошла всеобщая коллективизация, ликвидация куркулив, як класса. Всех зажиточных вывезли на Вологду, а средних и бидных - в колхоз. Всем предложили вступить в хозяйство. У кого были лошади, сельскохозяйственный инвентарь був усуспильнен в колхоз бесплатно. В 1930 году посеяли бесплатно землю, собрали урожай, сдали государству, а 15% от урожайности выдали колхозникам на трудодни. На 1931год взяли под маркою лошадиной болезни – сап большую часть лошадей и отправили в Малиновое хозяйство. Это привело к тому, что на 1931 год землю обрабатывать было почти нечем, а тракторных бригад еще небыло. Посеяли и в 1932 году против 1933. Убрали урожай сдали хлеб государству, а колхозникам не дали и 15% на трудодень. Остались колхозники без хлеба. На  1933 год даже создали актив и забрали все. Люди стали умирать с голоду. Умерло приблизительно 250 человек.

                                 

Организовали одного человека, подводу и он каждое утро ездил в каждую хату и вывозил мёртвых на кладбище. Там была вырыта общая яма (ров) и он привозил и бросал их в яму. Ему выдавали за каждого мертвеца по 200 гр. Хлеба с разного комбикорма.

                             

А так згадує цей період Чабанець Марія. “В 1933 році був страшній голод . Їсти не було чого і не було грошей, щоб купити. Люди пухли, багато мерло. Щоб хоч якось прожити, їздили на Кавказ, міняли свій одяг на крупу. А активісти ходили по будинках, забирали одяг, роізні вироби з глини, везли на базар і там продавали, люди їх боялися і самі все віддавали. Вони втавили сітки і ловили горобців, щоб поїсти, їли коней,жаб, траву.

                       

Жили босі голі і голодні. Вивозили на підводі мертвих і ті, що ще були напів живі прямо в яму. Один хлопчик ішов пухлий його поклали на підводу і потім кинули у яму, а може він, ще й вижив би. Це були такі страшні часи, що й згадувати важко.  Голова колгоспу та активісти ходили по хатам. Брали довгі штрикавки і ширяли кругом шукаючи зерно або муку. А за людоїдство, то було й таке. Коли баба була малою, то вони з  батьком і матір’ю чотирма братами і сестрою жили на пісках, а недалеко від них жила жінка, звали її Марія, і її взяли люди, відрізали голову і викинули в озеро, а коса в неї була довгою і сусіди думали, що вона утонула сама, але коли її витягли то тулуба не було, його було з’їдено.

                             

Весной  1933 года начали посев пшеницы вручную, назывался «надраный сев». Засеяли ту землю, которая была вспахана на зябь, а которая оставалась на зиму не вспахана, копали лопатами вручную. Как ни трудно было, но посеяли. В следующем 1934 году урожай был хороший, колхозы выполнили план и дали на одим трудодень по одному килограму зерна.»

                               

В 1941 году по мірі просування фронту до Павлоградщини починається евакуація матеріальних цінностей. Зібравши урожай, планомірно евакуюються табуни колгоспної худоби на схід. Голови колгоспів є відповідаючими за евакуацію. В цей же час розпочинається формування партизанського загону. Як вказується в рукописній історії села: “…Партизанський загін формувався з керівних товаришів колгоспів,сільської Ради. В партизанському загоні були залишені голова сільради Дендеберя Іван Петрович,голови колгоспів Солов”яненко Михей, Штонда Єгор”.(4) Про діяльність даного загону є свідчення з офіційних джерел, а саме в книзі « Днепропетровская область вгоды Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945гг.» вказується: “ Павлоградский горком КП(б)У в  августе 1941 года сформировал партизанский отряд в составе 55 человек. Из них коммунистов-42 человека.

                                 

25 сентября 1941 года отряд сосредотачивается в районе своих боевых действий  - Орловщанском лесу . Район операций отряда был  весьма обширен и охватывал Павлоградский, Новомосковский и Васильковский районы Днепропетровской области.

                     

Гитлеровское командование, обнаружив партизанский отряд, организовало облавы и прочесивание леса артиллерией и минометами.

                    

Нависла угроза разгрома отряда. К этому времени в отряде боеприпасы были на исходе.

По приказу командира отряда Кабака П. К., 26 декабря 1941 года партизаны мелкими группами и поодиночке оставили лес.

                         

Цікавими є спогади однієї з жительок села. Приводиться в повному обсязі.

                         

Коли в грудні 1941 року гітлерівська дивізія генерала фон Чаммера почала щільно облягати самарські ліси, шоб знищити партизанів, об’єднане командування партизанських загонів прийняло рішення про тимчасове припинення бойових дій і вихід з лісу.

                             

Саме тоді, 31 грудня, на світанку до хутора Ставки наблизилась групка партизанів, яка вийшла з Кочерезького лісу. Партизани підійшли до хати Івана Верещака і попросились погрітись. Що трапилось далі розповіла його дружина Параска Тарасівна: “ До двору увійшло семеро у цивільному одязі. Вони сказали, що повертаються з німецького полону з під Києва, троє зразу пішли в хутір, а четверо залишилися. Повечерявши троє одразу заснули, а четвертий вдивлявся у вікно,через яке було видно дорогу з хутора до Кочережок. Ні партизани, ні тітка не знали, що в цей час в Кочережки мчало кілька саней. В одних із них сидів Федянович Василь з завданням Осташка Івана повідомити німців про партизан.

                            

Через дякий час німці оточили подвір’я, серед них жінка бачила і Федяновича В., в цей час партизани відкрили вогонь. Параска Тарасівна побігла до сусідки, але побачила ітам німців, серед яких був і Осташко, який розпорядився запалити хату. Жінка кинулася до нього і почала просити не палити хату бо в ній залишилось троє малих дівчаток. Осташко зрадів і дозволив забрати дітей. Коли вона переступила поріг, вона побачила двох вбитих партизан, третій було важко-поранено, а четвертий сидів у кутку і тримав пістолета, він запитав: “Що там ?” жінка зрозуміла це кортке запитання і теж відповіла: “ З усіх боків чекають.” Потім партизан показав де були сховані діти. Мати кинулась до дітей і в цей час пролунав постріл, коли обернулася то побачила, що партизан повільно падає на долівку, зі скроні червоною цівкою стікала кров.

                   

Фашистські карателі поспішили до хати, вони торжествували перемогу над жменькою хоробрих партизан. Тіла убитих було вивезено за околицю хутора і кинуто в окоп, жителям було заборонено підходити до цього місця. Весною 1942 року окоп було зокопано, а те місце зорано.

                            

Отже сумніву не було, що в останній день грудня на хуторі Ставки було знищено цих партизан.

                      

Німці гнали всю молодь села на роботу, будівництво дороги Булахівка – Кочережки, а також трасу Павлоград – Дніпропетровськ. Тих, хто не хотів, чи не міг робити били і навіть вбивали. Багатьох людей вивезли на роботу до до Німеччини. Це було навесні 1942 року.

                                                                                     

Про цей час розповідає також Параска Федорівна Гончар:

                                              

“….Почалася війна 1941 рік. Ми жили біля Луценок, де живуть Корчевські, жили Шапи. У нас було двоє дітей, а в них 16 душ. Коли німці вже ввійшли в хату потрібно було ховати всю живність. Мама загнали курей в сарай і закрили, а німець зайшов у сарай та повідкручував голови курям і забрав їх з собою. Зайшовшив хату наказав топити піч, жарити курей. Ми з мамою були самі вдома, і не розуміли, що вони говорять, тому дуже боялися. Коли піч було розтоплено німцями, то дим пішов похаті, мама мене послала, щоб я відкрила засув. Коли німці поїхали,треба було тікати з хати бо спалили б і хату і нас. Тікали до Маньків, жили вони через три хати, у них був погріб викладений з цегли і туди приходило багато людей…”.

                              

В період окупації вселі залишили колгосп, але називали державним господарством: ”….На війні всіх людей змушували працювати на німців,та і серед наших людей були зрадники – поліцаї, вони ходили по хатам і забирали в людей все, що було можливо, навіть з печі витягували їжу,добре знаючи, що у кого є.”

                         

Але звернемося до свідчень Гончаренко (Голоти ) Тетяни Гртгорівни: “…Федір Скляр та Федір Пиріжок працювали на партизан, вони руйнували машини, збирали зброю.

                             

Коли в лютому 1942 року Червона Армія почала наступ вона вступила всело тільки на один день, вони почали боротьбу, а коли повернулись німці то по-звірячому закатували Скляра та Пиріжка і утопили в колодязі за селом В’язівок. При цьому ми побачили якми голодними і обірваними були наші солдати, їхали на трофейних бричках запряжених конем і волом, але всеж-таки вони жартували...” (це мабуть йдеться про відступ після Харківсько – Запорізької операції).

                          

…Під час війни село не було місцем великих боїв, але під час відступу німців було спалено  394 будинки колгоспників та колгоспні будівлі німецькими факельщиками.

                              

Село кочережки було звільнено від німецьких загарбників 17 вересня 1943 року. Після звільнення села колгоспники взялися за відбудову зруйнованого господарства.

                                     

Уже до 1949 року господарства всіх колгоспів були в основному відбудовані, але подальший розвиток колгоспів затримувався роздробленістю колгоспів і тому навесні 1950 року в селі Кочережки було проведено укрупнення колгоспів. З восьми колгоспів села було утворено два : колгосп імені Шевченка й колгосп імені Карла Маркса.

                                              

Стосовно рівня життя населення то великих покращень його не було. Частина односельчан, що повернулися з фронтів 2-ї Світової війни надіялася на поліпшення умов життя, але воно відбувалося дуже повільно, адже основний тягар вдбудови ліг на плечі жінок та підлітків. Спочатку відбудовували колгоспні приміщення, а потім власне. Вони своєю безкорисною працею, за мізерні трудодні відбудували господарство. Згадуючи ті часи жінки, що були молодими  розповідали, про страхітливі умови життя та праці. Так, як більша частина села була зруйнована, то люди для того щоб жити, копали землянки, хто мав більше сили, або в кого повернулися з фронту чоловіки, той будував хату з плетенних сох, що обмазувались глиною, і як в старі часи користуючись очеретом, а пізніше соломою покривалися дахи. Податки, що були введені державою були нстільки великі, що ледве вистачало прогодувати сім’ю, зі спогадів одного з жителів села відомо скільки збиралося пода