Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Дніпровські наші пагорби пам’ятають таврів, гунів, болгар, хозарів, українських козаків, російських столоначальників, єврейських гаркавих комісарів, батька Махна, білих офіцерів Денікіна, червоних робітників-ополченців, банди зелених – їхні погроми, загибель, розпорошення…

   

Пам’ятають і радянських чиновників, що рапортували Москві про підсумки колективізації та Голодомору...

І війська вермахту, що входили до зруйнованого міста по дерев’яному мосту, який тоді ще не згорів.

    

І війну, і повоєнну «дівчину з веслом» на високій кручі напроти Монастирського острова, щоправда, значно нижчу від пам’ятника Сталіну на центральній алеї парку Шевченка.

    

… І на всі ці лукаві метаморфози історії дивилися мудрим і печальним поглядом наші «кам’яні баби» - терплячі свідки мінливого життя цього індустрійного велетня – Дніпропетровська.

    

На колосальному часовому протязі існувала на цьому місці кам’яна пластика.

      

Геній місця нашого степового простору, збережений у земній товщі під уламками глиняного посуду, на земній поверхні проявляє себе чи кромлехом неоліту, чи скіфськими і половецькими «кам’яними бабами» з граніту та пісковика, чи залізним відчаєм Вадима Сидура, чи тоталітарним чудовиськом Вучетича.

      

Творчість Олега Нового родова йде на глибину давніх прошарків нашої землі шляхами міграцій могутніх колись арійських народів…

     

Нехай благословиться спрага молодого слов’янського Духу пробитися крізь смітникові нагромадження авангарду до чистих джерел архаїчної Греції, з її невловною посмішкою, до Криту і Мікен і далі до Єгипту, до шумерської божественної глини!

       

І душу відчути її. І зігріти долонями теплі стіни гончарного круга. Так Всевишній колись Гільгамеша створив з пороху, що перетворений був на теплу глину.

   

І як посуд, що внутрішньо порожистий, колись з’явилася і скульптура, щоб вільна душа покидала її і знов поверталася.

       

Так повернувся Олег до давньої техніки ліплення з порожнистої глини.

    

Ця традиція довго щезала, деформувалася, та все ж не зникала ніколи по суті, як залишок невмирущості людини, як знак, що присутні всі ми в ноосфері.

      

Геній місця

    

    

Коли помирає людина,

Зтінюються її портрети.

      

Анна Ахматова

    

У цих рядках, які я взяв епіграфом д меморіальної статті про Аркадія Леонідовича Шміста, велика російська поетеса ХХ ст. передчувала оптичний ефект, пов’язаний з нашим майбутнім посмертним життям у нащадках, любові, творчості – в усьому, що ми залишаємо на цій землі.

         

Смерть ставить крапку в біографії людини, але разом з тим надзвичайно укрупнює риси покійного, основний сенс його існування стає очевидним для його рідних та друзів.

        

Я пишу про людину, яку будуть довго пам’ятати. Сподіваюсь, його душа ніколи не залишить єврейську громаду нашого міста. Ось деякі фрагменти з моїх роздумів про добрий геній нашого міста – Аркадія Леонідовича Шміста.

       

…Це була людина мужня і не перелякана жахом перед смертю. Глибоке релігійне відчуття світу, вшанування основних юдаїзму – давали йому силу вірити у не випадковість усього сущого. І нашого життя. І нашої смерті. І навіть наших страждань і втрат.

      

Одного він жахався – непам’яті. Він робив усе для того, щоб пам’ять про єврейське життя у нашому місті не згасла, не вкрилася чортополохом. І ця його діяльність викликала велику повагу у всіх євреїв і не євреїв.

      

Він любив ідишкайт і вірив у його відродження. Він не хотів бути пасивним свідком зникнення і ідишистської культури, хоча прекрасно бачив і розумів, що її спадщина у наш час непотрібна невдячним синам і онукам. Ось його слова про це: «Чи можна позбутися коріння свого народу, що дав їм життя. Власне це – звичайна доля людей, що позбулися своєї культури. Але все, що здається цим людям містечковим, провінційним – для мене освячено поезією та любов’ю».

  

Біль Катастрофи, ніколи не кидав його. Він зробив кілька пластичних об’єктів, що були присвячені цій темі, а чотири роки тому організував дивну виставку «Євреї, скульптура та Катастрофа». Свої враження про цю визначну подію у культурному житті нашого міста я тоді ж записав.

       

Ця виставка – виклик безпам’яті і байдужості живих перед лицем мертвих, вона – свідоцтво любові та поваги до минулого життя наших рідних, до їх побуту, мови, звичаїв і традицій. Історія нашої місцевої єврейської громади проходить перед очима, історія неповторна, трагічна для усіх, хто бачив цю авторську виставку Аркадія Шміста. Ось він гаряче розповідає, вказуючи на експонати, що збирав протягом багатьох років, про тяжку роботу реконструкції єврейських цвинтарів, розграбованих вандалами ХХ ст.

       

Він розповідає про визначних єврейських діячів нашого міста – рабинів Шнеєрсоне, Рогалі не, Гельмане, репресованих перед війною сталінським режимом. Ці люди твердо трималися юдейської віри, не зреклися заповітів своїх предків, не кинули свій народ. Окремо треба сказати про меморіальні проекти Шміста. «Дорога до смерті» - драбина з землі до неба, як перерваний шлях багатьох, закатованих фашистами, «укриття» з розтрісканою дзеркальною стелою і розколотою землею…

      

Глибоко символічна монументальна образність «колодязя сорока плачів». Цей пам’ятник присвячено жертвам нацизму в селі Софіївка, де в одному з колодязів знайшли мученицьку смерть сорок беззахисних єврейських жінок, стариків і дітей. А поруч у яру було в 1943 році розстріляно і німецьких солдатів. На виставці ми бачимо проект, на перший погляд, дивного пам’ятника катам: крізь пробиту німецьку каску тягнеться до землі з розкиданим камінням мідний ланцюг усіх літер івритського алфавіту.

   

Йдемо далі. Фотографії, речі мирних жителів – євреїв, розстріляних в ярах Ботанічного саду, їхні самовари, швейні машинки, дитячі іграшки…

    

Великий список жертв – всіх не перелічити… Важливо тільки вклонитися їхній пам’яті.

   

До композиції виставки увійшли фотографії скульптурних робіт Сидура і Вучетича, напів’євреїв, що народилися в Дніпропетровську.

       

В реальному своєму житті вони не зустрічались, не товаришували, але на цій виставці зійшлися разом, як знакової фігури зловісного ХХ століття, понівеченого війнами й тоталітарним насильством.

      

Привертає увагу перший на території СНД прапор відновленої єврейської громади – цей прапор пошив Шміст.

       

І постають запитання. Чи відродиться єврейська культура в Україні, чи вона йде з цієї землі назавжди! Асимільовані російською та світовою культурою, чому ми втратили і майже позабули ідишкайт! І ось це чудове «амнут альте захен» (мистецтво старих речей), чи буде потрібно нащадкам через якихось сто років!

      

Я дякую Аркадію Леонідовичу за те, що ці питання бентежать наші душі.

       

За чотири роки, що пройшли з дня відкриття цієї виставки, він встановив і відкрив пам’ятник жертвам Катастрофи в Ботанічному саду, поставив пам’ятні знаки в багатьох районах і селах, відкрив багато невідомих сторінок історії єврейства нашого міста. Він сам був уособленою пам’яттю, живим і потужним опором Ентропії, яка все поглинає.

     

Господь узяв його до себе у дні Песаха з вічного й неперервного прибою Середземного моря.

     

        

Світ Валерія Самохвалова

       

Давні елліни переживали Всесвіт тілесно як орфічну містерію, де стикаються й гинуть і знову відроджуються невідомі стихії Праматері-Природи.

        

У Геракліта «Вогонь живе смертю Землі, Повітря живе смертю Вогню, Вода живе смертю Повітря, а Земля смертю Води».

        

Мабуть, саме в ХХ столітті ми опинилися значно ближче до архаїчної доби Давньої Греції, ніж, скажімо, до еллінізму чи високої класики.

         

Революції, війни і катастрофи перекроїли людину. Її тіло й душа оголені та відкриті безодні.

    

Більшовики зламали хребта культурі та релігії, але після усіх потрясінь, як завжди це трапляється в історії, творча енергія пульсує і проявляє себе в мистецтві.

    

У кожного художника свій шлях, свій генетичний код у світовій культурі, де відтворюються хромосоми національного і всесвітнього, а традиції та пошук новизни доповнюють одне одного.

         

Графічна лінія Валерія Самохвалова йде від часу архаїки, я б навіть сказав, що через наше століття вона повертається до наскальних розписів палеоліту, до малюнків на керамічному посуді Трипілля.

        

Природний ритм речей, де рухаються і живуть у столярному колі квіти, жінки, чоловіки, діти.

       

У цнотливому просторі білого аркуша з’являється «Мушля» - як вінець і таїна його майстерності.

        

Не розгадуватимемо, на кого чекає і про що мовчить ця юна жінка з архаїчною посмішкою давньогрецької Кори:

      

Не народилась ще вона.

Вона – і музика, і мова.

І все живе єднає знову

Її глибока таїна.

      

  

C.Заславський

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 278 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист