Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Шановний читач!
Історія нашої батьківщини тісно пов’язана з краєзнавчою тематикою, з історією кожного міста і села України саме тому МГО «Інститут Україніки» розпочинає цей видавничий проект, присвячений дослідженням з історії Придніпров’я. Назва йому «Дніпропетровськ – виміри історичної долі».

Можливо у цей перехідний час прийшла пора наших відповідей на питання, хто ми, звідки і куди ми йдемо, ми впевнені, що сьогодення впливає на майбутнє і нехай тебе не здивують різні точки зору на ті чи інші події в історії нашого краю – наукова думка рухається в перед неоднолінійно, а в різних напрямках і вічним залишається пошук істини на її шляху.

Фундатор проекту О. Лазько

                

Серія:

Дніпропетровськ – виміри історичної долі

1492 – 2008

Частина перша

Коріння міста

Дніпропетровськ 2008

Проект реалізується за підтримки Благодійного фонду О. Лазька

                  

«...Ви мені скажіть, будь ласка, коли і що взято за день народження і рік народження Лондона, Парижа, Риму. І яку методологію застосовано і що було мотивацією. …. взагалі, що таке є історія? От ми говоримо – історія України. Це для мене фантом. Що таке історія? Який зміст ви туди вкладаєте? Чи це історія українського етносу? Чи це помістечна історія українського народу? Чи це історія, скажімо, території, земель, які є сьогоднішні України»

М.Ф.СЛАБОШПИЦЬКИЙ–

письменник, критик, літературознавець,

секретар Спілки письменників України.

© МГО «Інститут Україніки»

                   

Населені пункти перед 1775 роком

Починаючи аналіз змін, які відбулися на теренах сучасного Дніпропетровська в останній чверті XVIII ст. варто дещо повторитесь і стисло окреслити систему поселень, яка зазнала трансформації(1).

А)        МІСТА.

Новий кодак. Паланочне місто Кодацької паланки та її найбільший населений пункт. Місто не мало визначених міських привілеїв. Виходячи з запорозького права «займанщини», міська земля не була спеціально відмежована, а тому розподіл влади між полковником та городовим отаманом визначався за звичаєвим правом.

Новобогородицьк. Місто Новобогородицьк (Стара Самарь), розташоване у Самарській паланці, мало міське самоврядування. За часів Нової Січі Новобогородицьк програв конкурентну боротьбу з пала-ночним центром Самарчиком (Новоселицею). тож щодо 1770-х pp. не можна не погодитися з Макаревським (Феодосієм), котрий називає Стару Самарь «скромним і убогим містечком»(2).

У 1758 році в користування жителям Старої Самарі було надано землю в межах: р. Самара – р. Кільчень – шлях із Кам'янки на Самарь («Кодацький шлях») – р. Дніпро. За цю землю самарські мешканці зобов'язалися щорічно виплачувати 100 крб. у Самарську паланку3. але з 1760-х pp. потреба у виділенні міської землі відпала, бо чинним стало право «займанщини».

Б)        ФОРТЕЦІ.

Старий Кодак.

Найдавніший постійний населений пункт району за документами все ще визначається як місто (містечко) Кодацької паланки, але фактично на початку 1770-х pp. це вже лише невелика, стратегічно не дуже важлива фортеця з поселенням при ній. Старий Кодак «был в стороне от битого шляху, от главного казацкого тракта» (4), а до того ж розташований на «гористих во оном ивовся к прожитию негодных» (5) місцинах. Саме ці два фактори і зумовили його поступовий занепад.

Кам'янський ретраншемент.

Заснування Кам'янського ретраншементу припадає на період російсько-турецької війни 1735–1739 pp. За документами середини сторіччя, в ретраншементі зберігалася певна кількість військових припасів. Коли при ньому виникла слобода, точно невідомо. У 1753 році серед населених пунктів Запорожжя, у яких жили вихідці з Полтавського полку, вказується і «Низшоя» Кам'янка (6). У 1754 році вона згадується як «Чапелича» Кам'янка (7). а за відомості 1756 року в «деревне Камянце» проживало 27 вихідців з Гетьманщини та 10 з Польщі (8). На початок 1760-х pp. у Кам'янці Чаплинській зареєстровано 30 дворів та 90 козаків і інших чоловіків (9). Під час війни 1768–1774 pp. слобода почала значно зростати за рахунок населения, яке переселялося під захист укріплення.

Усть-Самарська фортеця.

Фортецю створено під час російсько-турецької війни 1735– 1739 pp. як типову базу військ і гавань на Дніпрі перед порогами. Практично разом з фортецею виникла і слобода при ній. У 1741 році частина населення Усть-Самарі перейшла до Старосамарського редуту(10). Разом з Новобогородицьком слобода при Усть-Самарі була приписана до Полтавського полку, Гарнізон фортеці складав від 1 000 до 1 500 осіб. Внаслідок протестів запорожців проти захоплення Полтавським пол­ком земель Самарської паланки слобода практично припинила існування. Власне фортеця далі існувала і під час війни 1768–1774 pp. використовувалась за первісним призначенням.

В)        СЛОБОДИ.

Окреме місце серед слобід, які розташовувалися в межах Дніпропетровська, посідає Кам'янка (Кам'янка Задніпрянська, Кам'янка проти Нового Кодака, Старожитня Кам'янка). Слобода виникла у другій половині XVII ст. Найімовірніше, вона виникла не з зимівника, а для обслуговування потреб Новокодацького перевозу. На 1776 рік слобода мала 2 272 осіб і була одним з найбільших населених пунктів у межах колишніх Вольностей (11). Управління слободою здійснювалось посполитим отаманом. Слобода мала досить розвинене-ремісниче та переробне виробництво, що теж помітно вирізняло її серед поселень Вольностей.

Всі інші слободи у районі, за існуючими джерелами, виникли з запорозьких зимівників. Відомість 1756 року про вихідців з Правобережної та лівобережної України, які оселилися в Запорожжі, засвідчує існування слобід Таромське та Чаплі (12). За матеріалами В. Кабузана, вже на початку 1760-х pp. існували слободи: Таромське, Одинківка, а у 1770 році виникла слобода Сухачівка (13). За Феодосієм (Макаревським) слобода Половиця виникла з зимівників вже на початку 1770-х pp. (14), а Діївка вважалась урочищем з зимівниками (15). Поселення, «прозиваємо» Лошаківкою, яке розташовувалось у гирлі р. Кільчень, згадується лише в документі 1777 року (16). За характером усі ці слободи були сільськогосподарськими поселеннями.

Азовська та Новоросійська губернії (1775—1784)

Перший період інтенсивної російської колонізації Півдня відзначається обережністю у поводженні з місцевим населенням, досить коректним вписуванням нових установ до наявних систем управління краєм і використанням вже наявних населених пунктів для створення «огнищ» колонізації. Після «атакування» Січі й ліквідації Запорозького війська землі Вольностей було розділено між азовською та Новоросійською губерніями. Принципове рішення про розподіл зе­мель було прийняте вже у 1775 році. 6 листопада князь Г. О. Потьомкін пише до азовського губернатора В. Черткова: «Учиненное вашим пр-ством обще с господином генерал майором новороссийским губернатором и кавалером Муромцевым, разделение земель бывших запорожцов, по которому лежащия по левую сторону Днепра земли и селения отделены в азовскую губернию, я опробую, а потому и имеют все оныя отныне состоять в ведении и распоряжениях ваших...» (17). Губернським містом Новоросійської губернії було визначено Кременчук. Центр азовської губернії було тимчасово визначено у Білевській фортеці, «...а згодом, де стане в цій губернії місто...» (18). У 1776 році було затверджено адміністративний поділ губерній, за яким правобережжя сучасного м. Дніпропетровська відійшло до Саксаганського повіту, Слов'янської провінції, а Лівобережжя до Самарського повіту.

Повітовим містом Саксаганського повіту було визначено зимівник Панчохи на p. Саксагань, який перейменували в м. Саксагань (19). але вже у 1776 році було прийнято рішення, «покуда сей город поставится, то иметь... воеводскому правлению пребывание свое в местечке Кайдаках, лежащих на Днепре» (20). Саксаганську воєводську канцелярію було відкрито 25 липня 1776 року товаришем Новоросійського губернатора, надвірним радником Ларіоном Алексеєвим. Після молебню і відкриття канцелярії Новокодацька старшина під орудою полковника козачого Вірменка частували «обеденным столом на сорок кувертов» штаб- і обер-офіцерів гарнізону (21).

Обов'язки та права Саксаганської воєводської канцелярії було визначено в спеціальному «Наставлении». Права власне міста Новий Кодак у ньому не визначалися. Єдиним пунктом тут, який безпосередньо стосувався міста, був п. 12 «Розташований при Койдаках на Дніпрі перевіз, котрий за новим про губернії положенням належить азовській губернії, туди й віддати у розпорядження, вимагаючи від тамтешнього уряду, щоб прийняти наказано було» (22).

                  

Територія Катеринослава на 1783- 1784 рр.

                

28 січня 1777 року архієпископ Євгеній Булгаріс затвердив постанову консисторії про висвячення новокодацького священика Федора Фомича в сан протоієрея і призначення на посаду протопопа Слов'янської провінції. На прохання губернатора М. В. Муромцева Слов'янська протопопія (духовне правління) була, до побудови Слов'янської фортеці, розміщена «при Новокодацькій Миколаївській церкві»23.

Поступово в Новому Кодаку формуються й інші повітові установи, їхнє існування фіксується в різних документах. На середину 1780-х pp. згадується навіть городничий та Новокодацьке громадське правління(24). На жаль, збірки документів Саксаганських повітових властей або не збереглися, або не привертали уваги дослідників, і про час виникнення та роботу окремих інституцій інформації практично немає. Все ж чимдалі значення міста ставало незаперечним, і це засвідчується тим, що з початку 1783 року за Новим Кодаком було закріплено тимчасово наданий ранг повітового міста, а Саксаганський повіт було перейменовано в Новокодацький (25). Як зазначав Макаревський (Феодосій), на початку 1780-х pp. Новий Кодак «надзвичайно збільшився народонаселенням, оживився торгівлею та виробництвом» (26).

Новокодацька міська округа була створена згідно з планом роздачі земель у Новоросійській губернії (т. зв. Мельгуновський штат) (27) вже в 1770-х pp.

За документом, наведеним В. Бідновим, на 1783 рік у межах округи значилися такі населені пункти:

м. Нові Койдаки – дворів 287; землі – 17 220 десятин;

державна слобода Половиця – дворів 113 3/4; землі – 6 795 десятин;

державна слобода Кам'янка Лоцманська – дворів 33 3/4; землі – 2 025 десятин;

державна слобода Старі Койдаки – дворів 751/2; землі – 4 530 десятин.

 

Загальна площа округи складала 39 000 десятин (28). За іншими документами, кордони округи проходили від р. Дніпра до р. Сухої Сури біля державної слободи Сухачівка і по р. Суха Сура, аж до ЇЇ впадіння у Дніпро (29).

На лівому березі Дніпра повітовим містом Самарського повіту первісно було визнано Новоселицю (Самарь). але вже в 1775 році губернатор азовської губернії В. Чертков під час об'їзду губернії визначає місце для створення губернського міста. таке, на думку губернатора, вдале місце було визначено при впадінні річки Кільчень у Самару за вісім верст від лівого берега Дніпра та за три версти від Старо-Самарського ретраншементу (Новобогородицька) (30). Вже в 1776 році у документах використовується назва нового міста – Катеринослав.

Вибір місця для спорудження губернського центру І досі оцінюється дуже неоднозначно. У 1887 році М. М. Владимиров, побувавши на місці колишнього Катеринослава Кільченського, досить ретельно змалював місцевість. Він писав, що простір майже зусібіч оточено водою, а під час розливу Дніпра, Самари та Кільчені терен буває взагалі відрізано від решти світу Наочним прикладом цьому була колонія Йозефсталь. у 1845 році, коли висока вода затопила увесь «колонок», то майже всі жителі тимчасово, до спаду води, переселилися в інші місця. Схожа ситуація склалася з тією ж колонією в 1877 році, коли половина поселення теж стояла у воді. Цієї ж долі майже щороку, особливо в ті часи, зазнавав старий Катеринослав. Весняні води, як вказують помітки на одній з осик поблизу Кронсгартена, підіймаються інколи сажнів на три і навіть більше.

М. Владимиров зауважив, що йому не доводилось зустрічати у архівах указань, чим керувався азовський губернатор В. Чертков, обираючи настільки непридатне місце під будівництво губернського міста. 3 північного та західного боків це місце охоплює «обиток», який майже завжди заповнено водою, зі сходу – р. Кільчень (від 6 до 10 сажнів завширшки), а з півдня – ухил до Самари. Споруджена в цій частині міста фортеця (земляні вали) скоріше здатна була захищати місто від повеней, ніж від ворога, але й того не була спроможна виконати задовільно. Колонія Йозефсталь, як зауважив М. Владимиров, розташувалась нижче колишнього Катеринослава, але за останні 70 років двічі потерпала від повеней. автор припустив, що у старі часи розливи річок були вищими (31).

Вибір місця був зумовлений тим, що Катеринослав планувався і споруджувався не лише як адміністративний та економічний центр, але й як місто-фортеця поблизу Нової Української (Дніпровської) укріпленої лінії, яка складалася з опорних пунктів у вигляді укріплених поселень, фортець, ретраншементів та міст-фортець. тож за задумом Черткова низинна, заболочена місцевість з численними річками та протоками мала працювати на захист міста, збільшуючи його неприступність (32). Разом з тим існує думка, що вибір місця зумовили недостатня кваліфікація Черткова і загальна непевність уявлень про кліматичні умови Півдня та визначуваний ними режим річок (33).

М. Кавун, визначаючи характер проекту «Катеринослав», серед іншого зазначив, що місто створювалось як «метрополітенський центр колонізаційного засвоєння» та «мультикультурний центр, що вміщує в своєму середовищі представників різних етнічних утворень та ідентичностей, водночас на засадах спільної імперської ідентичності», а «назва міста символізувала пафос колонізаційного процесу» (34). Взявши до уваги ці положення, виведені з реальної історії Катеринослава Кільченського, можна зробити висновок, що крім військових, топографічних та економічних чинників на вибір місця під Катеринослав значною мірою вплинув і політичний чинник. Місто Катеринослав мало бути повністю новим містом, містом «без коріння». тому для реалізації проекту «Катеринослав» обов'язково необхідним було обрати незаселене або зважене незаселеним місце, яке ніяк не пов'язане з місцевими політичними, урбаністичними, історичними традиціями. Виходячи з цього, можна зауважити, що В. Чертков, що обминув увагою набагато вигідніше розташовані Новобогородицьк та Новоселицю, обрав для Катеринослава місце більш-менш придатне за топографією, але най-придатніше з політичного погляду.

Проектування міста почалося ще в 1775 році. Вважається, що у 1776 році вже йшли будівельні роботи, або в усякому разі до місця будівництва доправлялися «работні люди», будівельні матеріали та інструменти. Допускається навіть, що на кінець 1776 року на місці майбутнього Катеринослава вже було робітниче поселення (35). але у січні 1777 року Новоселецький священик Іоанн Ковалевський, розбираючи справу про необхідність будівництва нової церкви у Старій Самарі (Богородичному), провів ревізію парафії і вніс до неї поселення Лошаківку «при гирлі Кільчені на самому асигнованому на азазовську (так у тексті. – В. С.) губернію місці», яке мало 14 дворів, 17 бездвірних хат, 128 чоловіків та 111 жінок та зимівники по p. Кільчені (36). тобто, хоча рішення про будівництво було вже прийнято, але жодних помітних робіт на місцевості ще не починалося.

Проекти міста було насправді остаточно затверджено лише на початку 1777 року, і лише після цього було розпочате будівництво. Вже 11 жовтня 1777 року В. О. Чертков звітував князю Г. О. Потьомкіну, що, відвідавши у вересні будівництво Катеринослава, він побачив губернаторський будинок вже спорудженим, почалися роботи щодо будинку губернської канцелярії і ще кількох споруд власне міста (37). Указом Сенату від 20 липня 1778 року губернатору Черткову наказано перевес­ти губернське правління з Білевської фортеці до міста Катеринослава, а указом від 31 жовтня вже повідомляється про його переведення (38).

1778 року Самарський повіт азовської губернії вже носить назву – Катеринославський749, але докладні матеріали про переведення чи заснування повітових установ на сьогодні практично немає.

На початок 1780 року в місті Катеринославі значиться 32 двори з населенням 352 особи. Серед них 185 чоловік – челядники, їхні дружини та діти, а «чисте» населення переважно складається з військових, чиновників та їх родин (до купецтва та міщанства і їхніх родин належа­ло лише 11 чоловік) (39). 1781 року у місті проживало вже 2 194 особи, а на початок 1784 року кількість лише чоловіків складала 3 585 осіб (40).

У 1779 році було призначено ярмарки в Катеринославі, які Мали проводитись 24 листопада (Великомучениці Катерини), 17 березня (Олексій Чоловік Божий), 9 травня (Св. Микола), 1 вересня (Сімеон Стовпник). 28 грудня 1782 року вирішено перенести ярмарок з 17 березня на Водохрещу та відмінити Водохрещенський ярмарок у Новоселиці (41).

Місто розвивалось надзвичайно інтенсивно. але вже у 1782 році численні хвороби і скарги на важкий клімат міста призвели до його відвідин головним лікарем Шенфогелем. Він, оглянувши місцевість, визнав її шкідливою для здоров'я людей і визначив як непридатну та згубну для добробуту мешканців (42). такий висновок призвів до появи планів перенесення губернського міста. Вже у грудні 1782 року було створено новий план міста за яким фортеця у гирлі р. Кільчень мала бути ліквідована, а центр міста від неї переносився до Новобогородицької фортеці, яку передбачалося значно розширити (43).

Розбудова міста зумовила певні зміни шляхів сполучення. Головний поштовий шлях пройшов від Харкова через Білевську фортецю, Новоселицю до Катеринослава і далі через р. Самару на Крим. Дещо змінився і напрямок «Брилевого шляху», головна гілка якого повернула північніше Новобогородицька у напрямку Катеринослава (44).

Катеринославська міська округа створювалась у відповідності до положень того ж «Мельгуновського штату». На 1777 рік межі округи були вже приблизно визначеними. так, у жовтні цього

року у відповідь на прохання бригадира Куроєдова про будівництво церкви в його слободі на р. Кільчені (рангову дачу у 1 500 деся­тин при р. Кільчені за течією з лівого боку він отримав ще у 1776 році) азовська губернська канцелярія повідомила, що «...пану бригадиру дача невідведена, незатверджена, і оная земля знаходиться во округе губернського міста Катеринослава...» (45). Все ж слобода Куроїдівка (суч. с. Перемога, Дніпропетровського р-ну) лишилася у ранговій дачі означеного бригадира, і її землі можна визначити як межу міських земель по течії р. Кільчень, хоча за відсутності точних даних це лише припущення. Кордони по течії Дніпра та Самари визначалися двома давніми і великими населеними пунктами – Кам'янкою та Новоселицею. Лівобережжя р. Самари в межу міських земель не входило.

До 1780-х pp. влада вважала за краще не вносити кардинальних змін до наявних структур, побоюючись можливих заворушень з боку колишніх запорозьких козаків в умовах непевного, фактично відкритого державного кордону. Як наслідок цієї непевності – в регіоні не проводилось активне закріпачення. Найбільші запорозькі слободи та зимівники реорганізовувались у державні військові слободи. Дрібні зимівники поступово ліквідувались, або перетворювались у хутори для утримання худоби (46). В ареалі сучасного міста Дніпропетровська, з його великою насиченістю досить значними населеними пунктами, старі слободи переважно були перетворені на державні. Поява в цьому районі «рангових дач» обмежувалась існуванням двох великих за розмірами міських округ, у яких вони не виділялися. Спроби захоплення землі в їхніх межах як міським чиновництвом, так і землевласниками-сусідами, були, але здебільшого припинялися втручанням держави.

«Рангові дачі» з'явилися лише на лівому березі р. Самара. За відомістю, складеною 1776 року в азовській губернській канцелярії, значаться як виділені до відведення поміщикам такі: генерал-поручику князеві Прозоровському на p. Дніпрі та p. татарці – 6 562 десятини та статському раднику Семічеву на p. Самарі по течії і при балці Скотуватій Имачці (мова йде про р. Маячку в межах м. Дніпропетровська. – В. С.) – 4 950 десятин (47). При цьому в межі маєтку Прозоровського увійшла слобода Чаплі, а Семічев став власником слободи Одинківки.

Доля фортець склалася різним чином. Старий Кодак було пере­творено на державну слободу ще в середині 1770-х pp. Кам’янський ретраншемент та Усть-Самарську фортецю було ліквідо-вано в 1783 році, після приєднання Криму до Росії (48). За даними Макаревського (Феодосія) при слободі Кам'янці, ще до ліквідації ретраншементу було поселено значну кількість робітників, зайнятих на будівництві каналів у дніпровських порогах (49).

Усть-Самарська фортеця відсутня вже на мапі частини р. Дніпро 1779 року. Замість неї вказано «поселення української лінії» (сел. Стара Огрінь біля сучасної Ігренської затоки). Південніше в гирлі р. Шиянки зазначено «поселення князя Прозоровського» (Чаплі) (50). В той же час Д. Яворницький зазначає, що Огрінь, або Ігрень, та Чаплі засновано в 1780–1781 роках князем Олександром Андрійовичем Прозоровским (51). Час ліквідації Усть-Самарської фортеці і перетворення слободи при ній на слободу князя Прозоровського лишається невизначеним. Є свідчення про існування в районі колишньої фортеці державної слободи Рибальської з 17 дворів та 75 жителів (на 1793 р.) (52) розташування якої лишається невідомим. Пізніше її землі було придбано німцями-колоністами, які створили тут колонію Фішерсдорф (сучасне сел. Рибальське в м. Дніпропетровську), але чи спорудили вони колонію на новому місці, чи використали будівлі слободи, яка вже була, лишається невідомим.

                     

Новий Кодак. Реконструкція О. Харлана

                  

Карта-схема околиць Катеринослава у 1770-х роках

                    

План фортеці Новий Кодак, складений у другій половині 1770-х років офіцерами Генерального штабу російської армії (з колекції краєзнавця В. Старостіна)

              

Фрагмент карти Литви та Дніпра. М. Хр. Радивіла, виданої в Несвіжі у 1613р.

                     

Фрагмент карти Литви, виданої Гондіусом у 1633р.

                   

 Карта Польщі, виконана з використанням даних Боплана.

Видана Аллардом на початку ХVІІІ століття.

                  

Карта Дніпра, складена за матеріалами Боплана і видана в атласі Блау, 1662 р., Амстердам

                  

                   

Карта театру бойових дій російсько-турецької війни 1735 -1739 рр., видана Матеусом Зойтером 1738 р.

                      

План польської фортеці Кодак, 1639 р.

                   

Список посилань

1.                   Див. мапу на с. 87.

2.                   Макаревский (Феодосии). Материалы... – С. 408.

3.                   Архів Коша... т. 3. – С 376.

4.                   Макаревский (Феодосии). Материалы... – С. 134.

5.                   Там само.– С. 183.

6.                   Архів Коша... т. 3. – С. 61.

7.                   Там само. – С. 115.

8.                   Там само. – С. 221, 262, 165.

9.                   Кабузан В. Заселение Новороссии... – С. 97.

10.               Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. т. 1. – С. 42.

11.               К истории управления Новороссией князем Г. а. Потёмкиным. Вып. 2. – Екатеринослав, 1905. – С. 118.

12.               Архів Коша... т. 3. – С. 221, 256, 262.

13.               Кабузан В. Заселение Новороссии... – С. 97.

14.               Макаревский (Феодосии); Материалы... – С. 149.

15.               Макаревский (Феодосии). Материалы... – С. 280.

16.               Яворницький Д. До історії Степової України. – С. 71.

17.               К истории управления Новороссией князем Г. а. Потёмкиным. Вып. 2. – С. 27.

18.               Ревский С. Б. Екатеринослав Кильченский. – С. 12.

19.               Макаревский (Феодосии). Материалы... – С. 376; Кабузан В. Заселение Новороссии... – С. 57.

20.               Кабузан В.М. Заселение Новороссии... – С. 57.

21.               Беднов В. Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений // ЛЕУАК. – Вып. 9. – Екатеринослав, 1912. – С. 176.

22.               Там само. – С. 196.

23.               Беднов В. К истории бывших запорожских старшин и Козаков // ЛЕУаК. - Вып. 10. - Екатеринослав, 1915. - С. 229.

24.               Там само. - С. 235—247.

25.               Кабузан В. М. Заселение Новороссии... - С. 15.

26.               Макаревский (Феодосии). Материалы... - С. 139.

27.               Бойко а. В. Запровадження общинного устрою на Півдні України останньої чверті XVIII століття // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII—XIX ст. - Вип. 1. - Запоріжжя: Тандем-У, 1996. - С 81.

28.               Беднов В. К истории... – С. 231.

29.               Там само. – С. 235, 248.

30.               Ревский С. Б. Екатеринослав Кильченский... – С. 12.

31.               Первое столетие г. Екатеринослава. 1787 – 9 мая – 1887 г. Доклад Екатеринославской городской управы к торжественному заседанию Думы 9 мая 1887 года // Материалы для исторического очерка) / Сост. М. М. Владимиров. – Екатеринослав, 1887.– С. 274, 275.

32.               Ревский С. Б. Екатеринослав Кильченский... – С. 13.; Тимофеенко В. И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII века. – К.: Наук, думка, 1984. – С. 80; Історія міста Дніпропетровська. – С. 85.

33.               Тимофеенко В. И. Города Северного Причерноморья... – С. 84, 199.

34.               Історія міста Дніпропетровська. – С. 87.

35.               Ревский С. Б. Екатеринослав Кильченский... – С. 15; Історія міста Дніпропетровська. – С. 85.

36.               Яворницький Д. I. До історії Степової України. – С. 71.

37.               Днепропетровску 200 лет. 1776—1976: Сборник документов и материалов. – К.: Наук, думка, 1976. – С. 28.

38.               Днепропетровску 200 лет. – С. 29.

39.               Яворницький Д. I. До історії Степової України. – С. 99.

40.               Ревский С. Б. Екатеринослав Кильченский... – С. 27.

41.               Первое столетие г. Екатеринослава. – С. 13.

42.               Ревский С. Б. Екатеринослав Кильченский... – С. 26.

43.               Тимофеенко В. И. Города Северного Причерноморья... – С. 84.

44.               Манжура Ив. Первые наследники Запорожских земель // Екатеринославский юбилейный листок. – 1887. – № 4. – С. 33.

45.               Яворницький Д. I. До історії Степової України. – С. 89.

46.               Бойко а. В. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII століття. – Запоріжжя: Видавець, 1995. – С 20.

47.               Манжура Ив. Первые наследники Запорожских земель. – С. 32, 33.

48.               Яворницький Д. Дніпрові пороги. – Дніпропетровськ: Промінь, 1989. – С. 23.

49.               Макаревский (Феодосии). Материалы... – С. 272.

50.               Эварницкий Д. Планы части реки Днепра 1779 и 1780 гг. – Екатеринослав, 1905.

51.               Яворницький Д. Дніпрові пороги. – С. 23, 26.

52.               Макаревский (Феодосии). Материалы... – С. 557.

Г. К.ШВИДЬКО

 

Фортеці як один із факторів виникнення сільських і міських поселень на Запорозьких теренах.

                    

Дана тема пов’язана з більш глобальною проблемою процесу заселення південного Подніпров’я протягом кількох століть, головним чином XVI – XVIII ст. Вона єж наближенням до визначення віку населених пунктів на території колишніх Вольностей Війська Запорозького в період, котрий в історичних джерелах представлений лише фрагментарно, що й спричинює дискусії навколо цього питання.

Звернення до даної проблеми актуалізується тим, що в зарубіжній і вітчизняній історіографії утворення міст навколо фортеці або острогу (укріпленого “городка”) є однією з кількох теорій походження середньовічних міст. До інших теорій відносятся: переростання сільських поселень в середньовічні міста внаслідок розвитку в них ремесла, промислів і торгівлі; виникнення слободи навколо монастиря і поступове формування міської території з відповідною забудовою, ринком, міськими воротами, укладом господарського і суспільного життя; цільове заснування міста згідно з урядовим указом або згідно з волею власника землі. Зростання міста навколо фортеці у середні віки було досить поширеним шляхом формування міста. Фортеці-городки „обростали” ремісничо-торгівельним та землеробським населенням і незабаром ставали адміністративними центрами певної округи.

Процес виникнення міста від первісного ядра – фортеці – в західноєвропейських державах і на Подніпров’ї чи, ширше, в Степовій Україні, не був однаковим. На відміну від утворених цим шляхом поселень в Західній і Центральній Європі на Подніпров’ї виникнення фортець і поселень навколо них виключно було пов’язане з колонізаційним процесом в обох його течіях – народній і урядовій. Під захистом фортець перебувало не ремісничо-купецьке населення, а козаки та промисловці-уходники, пізніше – слобожани, яких царський уряд намагався використати для боротьби з козаками-запорожцями, офіційно проголошуючи, що метою будівництва фортеці є лише необхідність протистояти турецько-татарській агресії.

Ще литовські князі, розширюючи свої володіння на південний схід, будували замки (фортеці), найвідоміші з яких – Білгород, Хаджібей, Очаків, Тавань. Призначені князем до новозбудованих замків старости намагалися заселити довколишні землі прибулими людьми, головну (а то й єдину) повинність яких становила оборона кордону з півдня. Аксіомою є те, що колонізація Подніпров’я йшла під прикриттям новозбудованих замків [6, с.21].

Оскільки в історичних джерелах поняття „фортеця”, „замок”, „город”, „городок” вживаються рівнозначно, зауважимо важливу обставину: між сучасним розумінням терміну „місто” (центр промисловості і торгівлі, адміністративного управління певної округи, освіти і культури, порядок забудови тощо) і його змістом у далекі часи, коли „город” був перш за все укріпленням, опорним пунктом, особливо на прикордонні, існує досить велика різниця. Наявність у межах або на кордонах запорозьких володінь фортець, збудованих у XVII-XVIII ст. за указами царської влади, дає підстави навести тут витяг опису міста з капітальної праці видатного російського історика XIX ст. С.М. Соловйова „История России с древнейших времен”: „Все русские города с первого взгляда были похожи друг на друга. В середине сам город, т.е. крепость, очень редко каменная, обыкновенно деревянная; в ином городе городовой мастер, голландец, сделал земляной вал. В городе Соборная церковь, съезжая или приказная изба, где сидит воевода, судит и рядит, перед которой бьют неисправных плательщиков; губная изба – для уголовных дел; казенный погреб или амбар, где хранилась пороховая и пушечная казна, тюрьма одна или несколько, святительский двор, воеводский двор; осадные дворы соседних помещиков и вотчинников, в которые они приезжают во время неприятельского нашествия. За стеною посад, здесь большая площадь, где в торговые дни ставятся с хлебом и со всяким товаром. На площади земская изба, средоточие мирского управления, где сидят земские старосты с посадскими людьми; гостинный двор, таможня, купеческий двор, конская изба; далее идут дворы тяглых людей…” [10, с. 699 -700].

Приблизно такий же образ мали й козацькі „городки”- фортеці. Місто-фортеця Чортомлицька Січ було оточене земляним валом висотою до 13 м., з боку поля укріплене частоколом з бійницями для гарматної стрільби. Посередині утвореної розташованими по колу куренями площі фортеці знаходилася церква. На площі проводилися січові ради та здійснювалися покарання винних. А за фортецею знаходилося поселення торговців і ремісників, існувала грецька „ізба” для послів і купців. Донецький дослідник професор В.О. Пірко пише, що “під прикриттям Січі у другій половині XVII ст. з’явилося багато зимівників, мешканці яких розводили худобу, бджіл, займалися рибальством, полюванням та іншими промислами” [6, с.35].

Територія нинішнього обласного центру – Дніпропетровська охоплює добрий десяток колишніх козацьких слобід і фортець, що ще більше ускладнює проблему визначення його віку. Незаперечним є факт, що починаючи з кінця XVIII ст. до сьогодні межі міста включили в себе козацькі містечка Новий Кодак і Самар, слободи Половицю, Лоцманську Кам’янку, Мандриківку, Діївку, Сухачівку, Таромське, Одинківку, Обухівку та інші старі поселення, родовід яких починається не пізніше XVIII ст. (Огрінь, Кам’янка, Мануйлівка, Піски). Тобто, не враховувати цей факт в біографії нашого міста не можна. Тим не менше, очевидно, що витоки міста слід у першу чергу пов’язувати з укріпленими поселеннями чи фортецями, навколо яких виростали поселення. Бо саме вони стали опорними пунктами як процесу загального заселення краю, так і центрами його господарського, політичного та культурного життя. На правобережжі Дніпра, безумовно, такими укріпленнями стали Старий Кодак та споріднений з ним Новий Кодак.

Спорудження в 1635 р.  на високому березі Дніпра, трохи нижче від впадіння в нього з лівого боку річки  Самари фортеці розпочинає новий етап в історії Середнього та Нижнього Подніпров’я. З одного боку, спорудження поляками фортеці на Дніпрі мало на меті перешкодити козакам ходити в морські походи і взагалі з часом поставити їх під повний урядовий контроль. Досить небезпечні морські походи для запорожців були не просто проявами козацької волі, а одним із важливих засобів забезпечення ними свого існування. Не останнє значення мало й те, що іноді козакам вдавалося не тільки утримувати невеликими силами наступ турецько-татарської агресії на українські землі, але й повертати з полону побратимів та взагалі українських людей. Досить точно запорожці відчули загрозу для себе в факті будівництва польської фортеці. Тому спроектована Бопланом і споруджена за кілька місяців значними силами «лопатників» та військового гарнізону капітана Маріона Кодацька фортеця, не встигнувши бодай один раз виконати своє призначення, була вщент зруйнована запорожцями І. Сулими. Очевидно, факт зруйнування фортеці мав велике психологічне значення для населення Подніпров’я. Відбудована у 1639 році у більш потужному варіанті фортеця існувала як польська твердиня доти, доки її наявність у козацьких володіннях могли терпіти запорожці – до початку  Національно-визвольної війни 1648 р. Тобто, польською фортеця була менше 10 років.

З іншого боку, спорудження фортеці було чинником, по-перше, консолідації населення Подніпров’я перед загрозою польсько-шляхетської колонізації краю і встановлення урядового контролю через поширення тут влади місцевої адміністрації, по-друге, чинником більш інтенсивного заселення краю. Адже не буває фортець, які б існували скільки-небудь тривалий час без поселення поблизу них. Тому виникнення поселення Кодак безпосередньо пов’язане зі спорудженням фортеці, якою б не була мета польського уряду.

Зауважимо, що на хід чи результат Національно-визвольної війни фортеця Кодак суттєво не вплинула, бо її гарнізон був блокований козацькими військами і через кілька місяців здався.

Виникнення Української козацької держави і кроки Російської держави у напрямку перетворення її з союзника держави Б. Хмельницького в боротьбі з Польщею на сюзерена цієї козацької держави призводить до підвищення ролі Кодака на Подніпров’ї. Тепер зацікавленими у володінні нею були Росія, Гетьманщина і Запорозька Січ. Тому починаючи з Березневих статей 1654 р. Кодак фігурує у всіх договірних статтях між Україною і Росією. В наступних договірних статтях спостерігаємо в питанні про Кодак певні нюанси, але загалом погляди на нього договірних сторін залишалися постійними. Правда, інтереси запорожців бачимо лише в Конституції 1710 р.

Однак володіння фортецею Кодак названими сторонами сприймалося через різні явні і таємні мотиви. Запорожці розглядали її як важливий пункт  збереження свого арсеналу і фактор забезпечення певної незалежної політики в регіоні та свого існування взагалі. Уряди Б. Хмельницького і його наступників мали надію на Кодак як на опору в охороні південного кордону і як на ланку, яка зв’язувала Гетьманщину з Запорожжям. Російський уряд мав триєдину мету: використання фортеці в боротьбі з татарсько-турецькою агресією, контроль над Запорозькою Січчю, перетворення її в  опорну базу для просунення до Чорного моря і закріплення за собою Північного Причорномор’я. Протиставлення і поєднання ближньої і дальної мети кожної із сторін визначали і конкретні їх дії у зазначений період. До певного часу Кодак відігравав «пасивну» роль – фортецею всі хотілі володіти. Перетворення Кодака в один із важливих центрів, навколо яких концентрувалося прибуле на Подніпров’я населення, поступово змінює його роль в регіоні. Якщо в актових джерелах російського походження другої половини ХVІІ - початку ХVІІІ ст. вона розглядається як фортифікаційний і військовий об’єкт (звідси – описи стану фортеці, її розмірів, арсеналу, припасів тощо), то в реальному житті козаків Кодак існував як “поселення з фортецею”, укріплене містечко, яке з кінця ХVІІ століття все частіше проявляє себе в політичних подіях і духовному житті Зарпорозької Січі.

Можливо, певні зміни по відношенню до Кодака з боку різних зацікавлених сторін та відчуття його населенням своєї ролі в регіоні відбуваються тоді, коли з кінця 80-х років ХVІІ ст. відкрито проявилася рішучість Росії у реалізації мети виходу до Чорного моря. Саме тоді на Самарі стали будувати укріплені городки – Богородицьку, Новосергіївську та ін. фортеці, а незабаром почали споруджувати напроти Запорозької Січі Кам’яний Затон на Дніпрі. Ці «городки» запорожці сприймали виключно як об’єкти, спрямовані на обмеження їх володінь і їх дій. Тоді ж Кодак стає виключно козацьким укріпленням і поселенням.

Участь жителів Кодака в повстанні донських козаків К.Булавіна, а ще більше зайнята ними позиція під час Північної війни мали фатальні наслідки для Кодака як фортеці і як козацького населеного пункту. Розправа над жителями 1709 р. припинила активну роль Кодака у подіях на Подніпров’ї.

Жителі Старого Кодака стали переселятися в інші слободи та містечко Новий Кодак. Тут згадаємо слушне зауваження відомого вченого і краєзнавця професора Ю.А. Мицика, що від Старого Кодака “бере свій початок ряд населених пунктів, які пізніше стали районами сучасного Дніпропетровська”. [5, с. 153].

Давнє козацьке містечко Новий Кодак за документами відоме ще з середини XVII ст. (тут є невеликі, в межах 10 років, розбіжності в датуванні першої згадки про нього, які наводять різні автори, – від 1640 по 1650 рр.) Саме воно стало центром Кодацької паланки, оскільки мало дуже вигідне місцерозташування – біля переправи через Дніпро і на “битому” чумацькому шляху. Детальний опис процесу утворення міста (у тогочасному його розумінні) Новий Кодак, формуванння його території та будівництва укріплень з ілюстраціями планів міста у різні періоди та схемою розташування залишків фортеці міститься у нарисі дослідника-архітектора О. Харлана в колективній праці “Палімпсест. Коріння міста: поселення ХVІІ- ХVІІІ століть в історії Дніпропетровська” [9, с. 37-50]. Це позбавляє нас необхідності заглиблюватися у цей сюжет, тим більше, що названий автор здійснив це досить кваліфіковано. Що стосується кількості жителів у Новому Кодаці, то документальні дані про це відносяться лише до другої половини ХVІІІ ст.

Російський вчений-демограф В.М. Кабузан у грунтовній праці “Заселение Новоросии в ХVІІІ – первой половине ХІХ века” пише, що у 1745 р. на території Кодацької паланки було 13 великих поселень, не враховуючи зимівників: Старий Кодак, Новий Кодак, Нова Січ, Микитин Первіз, Шолохове, Томаківка, Звонецьке, Таромське, Тритузне, Карнаухівка, Романкове, Аннівка, Тарасівка [3, с. 80]. Тоді ж в Самарській Паланці частину території якої займають сьогодні лівобережні райони Дніпропетровська, за даними В.М. Кабузана, було 12 поселень: Новоселиця, Кільчень (Голубівка), Богородичне, Кам’янка, Курилівка, Орлівщина, Чаплинка, Могилів, Котівка, Бабайківка, Гупалівка, Колпаківка.

Безумовно, що важливу роль у прискоренні заселення пограниччя запорозьких володінь з Гетьманщиною відіграло спорудження у 1688 р. Богородицької (Новобогородицької) фортеці, дослідженням якої (в тому числі її попередника – козацького містечка Самар) успішно займаються сьогодні археологи на чолі з професором ДНУ І.Ф. Ковальовою та краєзнавці В.В. Бінкевич і В.Ф. Камеко.

Тобто, на час знищення Запорозької Січі і адміністративних перетворень у краї, здійснюваних царським урядом, регіон був вже досить заселеним.

Як відомо, колишні запорозькі володіння були поділені між двома губерніями – Новоросійською та Азовською. Нові поселення, організовані урядовими адміністративними заходами, виникали не на порожньому місці. 24 вересня 1775 р. генерал-губернатор краю Г.О. Потьомкін писав в ордері азовському губернатору В.О. Чорткову: “Господин генерал-порутчик и кавалер Текеллий от 29 минувшего августа рапортом между протчим требовал от меня, чтобы разсеянных зимовниками запорожцов, хотя они все поселение ныне имеют и в выгодных для себя местах, свесть по нескольку в самое удобнейшие места, расположенные  близ дороги для заведения деревень и чтоб сию комиссию возложить на вас обще с господином губернатором Новороссийской губернии…» [4, с.184]. Ця вимога будувати поселення у вигідних місцевостях і при великих шляхах міститься і в інших документах.

Оскільки основна полеміка сьогодні ведеться навколо питання про витоки історії Дніпропетровська, спробуємо зробити загальний огляд процесу виникнення губернського міста та визначити його генетичний зв’язок з козацькими попередниками. Природно що утворення нової губернії вимагало і утворення губернського міста, де б розташовувалася губернська канцелярія та інші адміністративні установи. Оскільки в межах Азовської губернії, що займала лівобережжя Дніпра на південній його дільниці, не було міського поселення, яке б відповідало вимогам губернського міста другої половини ХVІІІ ст., губернське правління розташували в Білевській фортеці Української укріпленої лінії. Одночасно підшукували місце для будівництва нового міста. Оскільки небезпека з півдня ще не була остаточно ліквідована, а справою визначення місця розташування нового міста опікувався адміністратор з психологією військової людини – генерал-майор В.О. Чортков, на перше місце були поставлені мотиви оборонні, а не адміністративні та економічні. Тому, очевидно, й обрано було місце заболочене, захищене лісом при впадінні р. Кільчень в Самару за 8 верст від Дніпра, тобто, в районі колишньої Богородицької фортеці. Але цей Катеринослав-І, який “мало чим був схожий на місто” [8, с.18], проіснував недовго.

Царським указом від 30 березня 1783 р. з Новоросійської і Азовської губерній було утворене Катеринославське намісництво на чолі з князем Г.О. Потьомкіним. А місце губернського центру визначалося «по лучшей удобности на правой стороне р. Днепра у Койдака». Остаточно проект структури намісництва був затверджений указом від 22 січня 1784р.: «…повелеваем: Первое. Губернскому городу под названием Екатеринослав быть по лучшей удобности по правой стороне реки Днепра у Кайдака…»[7]. Намісництво поділялося на 15 повітів, центрами яких стали або недавно утворені «міста», або поселення, які за цим же указом конституювалися в міста шляхом перейменування вже існуючих тут поселень (наприклад, Нехвороща стала Алексополем, місто Тор – Слов’янськом, Підгороднє – Донецьким і т.ін.). Катеринослав-І (Кільченський) тоді ж було перейменовано в Новомосковськ, який у 1794 р. царським же указом перенесено вище по Самарі. Значна частина його жителів після 1784 р. переселилася в Новий Кодак.

Оскільки тепер губернське місто мало будуватися на правому березі Дніпра, то його функції певний час виконувало повітове місто Кременчук.

Згаданий вище дослідник В.М. Кабузан про виникнення Катеринослава на правому березі Дніпра пише так: «Это была живописная местность на правом берегу, где с давних пор существовали крупные запорожские селения: Старый Кодак, Каменка, Половица и Новый Кодак. Собственно Екатеринослав начали строить на месте Половицы, а Старый и Новый Кодак были включены в его состав в качестве форштадтов (пригородов). Фактически строительство Екатеринослава-ІІ развернулось только в 1786 г.» [3, с.60 ].

У подальшій історії Катеринослава тепер головну роль відіграють два козацьких поселення – Новий Кодак і слобода Половиця. Новий Кодак, який  після зруйнування Запорозької Січі поповнився сімейними козаками з інших місцевостей, а з початком будівництва Катеринослава-ІІ – майстровими людьми з Катеринослава-1, набув «другого дихання» у своєму розвитку.

В Новому Кодаку знаходилася адміністрація губернського міста, яке будувалося, тут же було духовне правління. Д.І. Яворницький у праці з історії Катеринослава писав: „С 1787 года по 1791 год Новый Кодак заменял собой будущий новый Екатеринослав и потому в живой речи и в некоторых официальных бумагах именовался городом Екатеринославом -II” [11, с. 25].

У 1784 р. за наказом Г. Потьомкіна було укладено „Атлас Катеринославського намісництва” з вимогою „со всею возможною верностью, по выправке с ревизиею и точным показанием”. В ньому значилося: „Екатеринославль – вновь утерждаемый город из местечка Новым Кодаком называемого на правом берегу Днепра против устья Самары лежащего”.

Французський мандрівник Жан-Анрі Мюнц, який побував у наших краях на початку 80-х рр. XVIII ст., у щоденнику описав Старий і Новий Кодаки, навіть не згадуючи назви „Катеринослав” [5, с. 152].

Згідно з грандіозним планом Г.О. Потьомкіна місто передбачалося будувати по течії Дніпра на 30 верств, а завширшки – 25 верств, та під пасовища відводилося 8 тисяч десятин землі. Все це була „окружность” Катеринослава. У „Відомості церков”, складеній в період початку будівництва Катернослава, зазначається, що „окружности города Екатеринослава” були: в Новому Кодаці 2 церкви, в Старому Кодаці – 1 собор. Тобто, в міську територію Катеринослава включалися обидва Кодаки. У „Відомості” 1787 р. кількість жителів у Катеринославі була такою: у Нових Кодаках – 2330 осіб, у Старих Кодаках – 634, у Половиці – 823, у Кам’янці – 260 [2].

Найавторитетніший знавець опублікованих та архівних джерел з історії Південної України останьої чверті XVIII ст. професор А.В. Бойко пише, що згідно з планом Потьомкіна обидва Кодаки, Половиця і Кам’янка складали єдине ціле – місто Катеринослав [1, с. 64 – 65].

Що стосується козацької слободи Половці, яку академік Ді. Багалій назвав зерном, „з якого виросло місто Катеринослав”, то ігнорувати її місце в історії Дніпропетровська також не можна. Завдяки своєму центральному положенню за планом будівництва Катеринослава, її контури чітко проглядаються на мапах. У 1784 р. в ній нараховувалося 50 дерев’яних хат, 80 мазанок, 5 водяних млинів, 3 кузні. Аж до 1792 р. в офіційних паперах Половиця виступала синонімом назви „Катеринослав”, а в побуті – ще набагато довше.

Важливим рубежем в історії нашого міста був 1787 р. Це не лише ефектна зустріч імператриці Катерини II, яка, до речі, протягом 2-х днів (7-8 травня) мешкала не де-інде, а в Новому Кодаці, не тільки час закладки Спасо-Преображенського собору, який нині є окрасою нашого міста. Це рік створення у місті міської думи як нового органу влади. Починається новий етап розвитку міста, яке виросло на місці козацьких поселень і ввібрало в себе їхні традиції, але з врахуванням часу і призначення місто набувало характерних ознак центру адміністративного управління, промисловості та торгівлі, освіти та культури, а не фортеці, в якій вже не було потреби. Особливо цьому сприяли на початку 90-х років XVIII ст. відкриття в Катеринославі Головного народного училища та поява казенної мануфактури.

Таким чином, і слобода Половиця, і містечко Новий Кодак мають всі підстави бути першоосновами нашого міста. При цьому звертаємо увагу на таку обставину в світовій практиці датування міст. Кожне місто обирає датою відрахунку свого віку обов′язково найдавнішу з відомих на даний період його розвитку. При виявленні нових писемних чи археологічних знахідок дата може змінуюватися, але при цьому виключно вглиб історії. У сучасного Дніпропетровська з його прямими попередниками така дата є, а тому немає потреби штучно вкорочувати віку міста.

                    

Використані джерела та література:

 

1.         Бойко А.В. Питання будівництва Катеринослава в працях Д.І. Яворницького//Проблеми історіографії та джерелознавства історії запорозького козацтва: Матеріали наукових читань Д.І. Яворницького. – Запоріжжя, 1993.

2.         Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України. – Ф. V. – Оп. 5. Справи 479, 489.

3.         Кабузан В.М. Заселение Новороссии в XVIII – первой половине  XIX века. – М., 1976.

4.         Козирєв В.К. Матеріали до історіїадміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII – перша половина XIX століття). – Запоріжжя, 1999.

5.         Мицик Ю.А. Козацький край. Нариси з історії Дніпропетровщини XV – XVIII ст. – Дніпропетровськ, 1997.

6.         Пірко В. Заселення Степової України в XVI – XVIII ст. – Донецьк, 1998.

7.         Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т. XXII. – № 15908.

8.         Ревский С.Б. Екатеринослав – Кильченский. Историко-архитектурный очерк. – Днепропетровск, 1974.

9.         Репан О., Старостін В., Харлан О. Палімпсест. Коріння міста: населення XVI – XVIII століть в історії Дніпропетровська. – К., 2008.

10.       Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – СПб., 1894. – Т. 13.

11.       Яворницький Д.И. История города Екатеринослава. – Днепропетровск, 1996.

                           

IV ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧА КОНФЕРЕНЦІЯ «ІСТОРІЯ ДНІПРОВСЬКОГО НАДПОРІЖЖЯ», ПРИСВЯЧЕНА 75-РІЧЧЮ ГОЛОДОМОРУ 1932 - 1933 рр.

27 жовтня  2008  року

Секція 3.

«Історія міст і сіл. Видатні постаті краю».

Присутні:

Швидько Ганна кирилівна, д.і.н., професор кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету - голова секції

Ченцова Надія Володимирівна, Національний гірничий університет, к.і.н., доцент кафедри історії та політичної теорії

Репан Олег Анатолійович, ДНУ імені Олеся Гончара, к.і.н., доцент кафедри історії України

Старостін Валентин Сергійович, керівник Інформаційного центру МГО «Інститут Україніки».

Булаткіна Мілана, ДНУ імені Олеся Гончара, студентка.

Іванцов артем Валерійович, ДНУ імені Олеся Гончара, аспірант.

Леонова Олександра Володимирівна, ДНУ імені Олеся Гончара, сту­дентка, бакалавр історії.

Лавренко Валерія Сергіївна, ДНУ імені Олеся Гончара, студентка.

Кучерук Олена Сергмвна, ДНУ імені Олеся Гончара, аспірантка.

Терновський андрій Миколайович, ДНУ імені Олеся Гончара, аспі-рант

Стенограма засідання

Репан Олег Анатолійович

– Ви знаєте, я коли готував свою доповідь, мені хотілося з одного боку трішечки мов би дистанціюватися від сьогоднішніх дискусій щодо визначення дати заснування, а з іншого - подивитися на ті обґрунтовані погляди, які оприлюднювалися не просто у дискусії, а в статтях, в якійсь іншій фіксованій формі, зокрема, на проблему походження Дніпропетровська. Дуже шкода, що немає зараз Максима Едуардовича, тому що, зрозуміло, в нього є певні тези з цього приводу, і я про це буду говорить. але ви знаєте, колеги, якщо говорити взагалом про історичну урбаністику - проблема походження є достатньо складною. У Ганни Кирилівни була опублікована стаття «Пошуки істини»в одному з наших кафедральних збірників, і там вона аналізувала різні підходи до виникнення міста. Якщо подивитися, то цих підходів дуже багато: починаючи від появи життя на цій території, людського поселення, і закінчуючи появою урбаноніму, який побутує. треба сказати, що спільного підходу до цього світова урбаністика не напрацювала. Ви знаєте, зараз спостерігається надзвичайно цікава тенденція. тенденція, яку соціологи (я наскочив у статті, хто захоче докладніше дізнатися, той зможе прочитати про це) міста ототожнюють чи пояснюють тим, що міста у другій половині XX століття надзвичайно сильно зростають, і більша частина мешканців міст – це нащадки переселенців у першому або другому поколінні. I проблема в тому, що міська спільнота не відчуває ось цієї закоріненності, цієї тяглості. а відбувається фрагментація життя міста, міська громада не відчуває своєї єдності. I зацікавлення краєзнавством, яке спостерігається, і є достатньо динамічним, явищем є одним з проявів пошуку єдності міської громади.

Одним з елементів пошуку єдності є і пошук витоків свого міста. Очевидно що наші міста були датовані, виходячи з певних ідеологічних позицій, і Дніпропетровськ в цьому не є якимось винятком. Мені здається, що нам варто подивитися на наші дискусії трошечки відсторонено і більше привнести науковості, пам’ятаючи, що маємо якісь підсвідомі пошуки самого себе в цьому місті. Можливо, я помиляюсь. Ви знаєте, якщо говорити про цю дискусію, то вона дуже активізувалася наприкінці 80-их – на початку 90-их років. I вже в той час окреслилися два магістральні підходи, які можна назвати «козацьким» та «катерининським» підходами в проблемі датування міст. Я спочатку, з вашого дозволу, зупинюсь трішечки на «катерининських» підходах. Як мені здається, найчіткіше ці підходи окреслили Євген Абрамович Чернов та Максим Едуардович Кавун. Євген Абрамович Чернов написав статтю «О начале времени urbis в истории Днепропетровска». Це стаття так само з наших краєзнавчих конференцій, де Євген абрамович аналізує справді наявні підходи, визначає різні з них. Багато хто слухав лекції Євгена Абрамовича, то і в цій статті він є досить часто іронічним. але треба сказати, що на початку 90-х в цих дискусіях, на жаль, було дуже багато, як мені здається, «політики». I проти цієї«політики» Євген Абрамович дуже активно виступає. Щодо його особистої позиції, то він вважає, що територія нашого міста, починає заселятися приблизно з 1740-их років, – я підкреслюю, що так пише Євген Абрамович. I що після того, як Новий Кодак стає центром Кодацької паланки, можна говорити про початок урбогенезу. але Євген Абрамович оперує поняттям «традиції урбаністичної», і говорить, що така «традиція» не зуміла розвинутися, вона була заперечена «імперською російською традицією». I тому, на його думку, ми не можемо виводити початок міста з якоїсь власне козацької складової. Кілька публікацій на цю тему є у Максима Едуардовича Кавуна. Взагалі достатньо цікаво -там, на тій же конференції де робив Євген Абрамович доклад про початок часу urbis, виступав Максим Едуардович, і також він окреслив, так само проаналізувавши концепції, що для нього ближче одна з дат кінця XVIII століття. До речі Євген Абрамович не назвав тоді чітку дату, і Максим Едуардович у цій публікації кінця 90-х так само не говорить про ту дату, до якої він схиляється. Була пізніше низка публікацій. Достатньо суперечливою є публікація 2001 року в журналі «Грани», яку робив Максим Едуардович Кавун знов з Валентином Васильовичем Іваненко. Взагалі публікація дуже цікаво починається. «225 років...». Ну, тобто уже одразу, здавалось би, дослідники постулюють свою прихильність до дати 1776. Далі вони говорять, що ця дата освячена традицією і вона правильна. але далі вони дуже цікаво аналізують і говорять справді про наявність двох традицій, на яких постає Катеринослав: козацької урбаністичної традиції і пізніше російсько-імперської урбаністичної традиції. Власне кажучи, мені здається, у цій статті ми маємо певну суперечність щодо підходів. Проте все ж таки вони пропонують говорити про 1776 рік. Якщо говорити про цю традицію – традицію 1776 року, то, напевно, найчіткіше з останніх публікацій вона окреслена в «Історії міста Дніпропетровська». На по­чатку, у вступі, який написав Анатолій Григорович Болебрух, власне йдеться про те, що авторський колектив схиляється до дати 1776 рік. В той же час, дозволю собі зауважити, що я знаю позицію Ольги Миколаївни Посунько, Ірини Федорівни Ковальової – членів авторського колективу – вона не є позицією 1776 року.

Надзвичайно багато власне обґрунтування цієї позиції є в другому розділі цієї книги, яка належить Максиму Едуардовичу Кавуну. Дуже шкода. Я бачив, що Максим Едуардович подавав доповідь, я сподівався, що він буде. Максим Едуардович говорить, що ми маємо вести відлік від 1776 року від Катеринослава Кільченського, який, на його думку, є полікультурно-ідеологічним та частково адміністративним центром, попередником Катеринослава. Ваш покірний слуга має достатньо поважні сумніви щодо можливості такого підходу. Ця полеміка з точки зору так званих «козацьких» поглядів проаналізована в статті Ганни Кирилівни Швидько «Пошуки істини».

Ганна Кирилівна так само аналізує історіографічні підходи і гово­рить про відсутність єдиних методологічних підходів щодо проблеми походження міст взагалі. В той же час, Ганна Кирилівна зауважує, що наявна традиція пошуку витоків міст базується достатньо чітко на тому, що з наукових підходів обирається міською громадою той, що дозволяє найглибше подивитися на історію цього населеного пункту. Далі Ганна Кирилівна аналізує і розвиток Нового Кодака, розвиток Половиці, і показує роль цих населених пунктів в історії Дніпропетровська. Як мені здається, саме в тій публікації Ганна Кирилівна схиляється до того, щоб виводити Дніпропетровськ від Половиці. У той же час є її вступне слово до нашої книги, де Ганна Кирилівна пише, що нам вдалося переконати її щодо того, що варто думати швидше про Новий Кодак як про можливий і реальний попередник Дніпропетровська.

Завершуючи, я хочу сказати, що у нас є достатньо контраверсійні погляди. але мені здається, що є сенс все ж таки розглядати цю про­блему комплексно, не відкидати різні етапи в розвитку нашого міста. I з того часу, коли ми маємо безперервне час походження... існування поселень на території Дніпропетровська - Катеринослава, то варто нам саме там і шукати початковий час. На мою думку, на думку ну, от колеги, який е поруч зараз, Валентина Старостіна, таким часом може бути 1645 рік, власне перші згадки про Новий Кодак. Дякую. Я із задоволенням відповім на питання, якщо вони будуть, репліки, заперечення. Дякую.

                             

Швидько Ганна Кирилівна

– Які питання є з даної теми?

Терновський Андрій Миколайович

– У мене питання. Чи був тоді Катеринослав українським містом? Чи був він російським? тобто, яким було населення?

Репан Олег Анатолійович

– Дякую. тут треба розвести два питання. Перше, я маю дуже вели­кий сумнів, що модерні категорії самоусвідомлення, і власне модерної нації можна екстраполювати навіть на останню чверть XVIII століття. тобто, навряд чи тоді хоч росіяни, хоч українці, власне кажучи, ідентифікували себе з модерними націями. тобто, свідомість тоді була дещо іншою. Другий момент, навіть якщо говорити про якісь певні об’єктивні речі, то мені здається, що варто говорити про наявність кількох: власне старого, автохтонного населення, яке мешкало тут, і щодо якого ге­ноцид не проводився, і прибулого населення. I по-третє, ви розумієте, проблема походження міста, вона не є проблемою його національного характеру і національного самоусвідомлення. Це абсолютно різні речі. Ну, якщо ми, наприклад, візьмемо наше українське місто Білгород-Дністровський, якому дві з половиною тисячі років, то ви розумієте, дві з половиною тисячі років тому не були мешканці, що його засновували, українцями. але це не заважає, і абсолютно коректно не заважає вивчати історію Білгорода Дністровського. Це те, що я хотів сказати.

Швидько Ганна Кирилівна

– Які ще є питання? Олег Анатолійович, а як ви відноситесь до питання про поліваріантність витоків міста? У вас же ж у множині, там -«коріння». Воно ж не «корінець», то єдиний, а «коріння»

Репан Олег Анатолійович.

– Так.

Швидько Ганна Кирилівна

– Коріння.Як тут бути?

Репан Олег Анатолійович

– Мені здається, що це може бути дуже цікавий підхід для того, щоб на нього подивитися уважніше, власне щодо поліваріантності. Ну, я розумію, що Сергій Іванович, так, Світленко про це говорив та інші дослідники. тобто мені здається, що це цікавий погляд. але ви розумієте, існує певне вивчення оцих різних варіантів. Я абсолютно згоден, що ми ні в якому разі не повинні викидати з нашої історії чи ігнорувати той же самий Катеринослав Кільченський. Це частина нашої спадщини, яка формує наше сучасне місто Дніпропетровськ.

Швидько Ганна Кирилівна

– Ну, якщо у нас в основі нашого міста зараз з десяток козацьких поселень, то виходить, що до якої б теорії, до якого б варіанту ми не пристали... От взяти одне козацьке поселення за основу, то дев’ять відпадає. Ви прихильник іншої думки, тепер, так би мовити, інша комбінація, інші дев’ять мають відпадати.

Репан Олег Анатолійович

– Так. Очевидно, що це неправильно.

Швидько Ганна Кирилівна

– Це хитра така тут арифметика. I треба, мені здається, на цей мо­мент дійсно серйозно звернути увагу.

Репан Олег Анатолійович

– Добре. так.

Швидько Ганна Кирилівна

– Якісь початки цього, до речі, об’єктивно є у вашій же праці «Палімпсест». От два автори тут сидять. Ви ж взяли не одне все-таки, а кілька козацьких поселень.

Старостін Валентин Сергійович

– Ганно Кирилівно, якби ми взяли одне, то це питання, яке ви зараз задаєте, нам би задали по книзі одразу.

Швидько Ганна Кирилівна.

– Так, добре. Які ще є питання? Поки що не має. Я думаю, вони можуть виникнути пізніше. так що ми ще раз, Олегу Анатолійовичу, дякуємо вам. I я надаю слово, пропускаючи себе, (це не значить, що я не буду робить доповідь, я буду робити доповідь, але у Надії Володимирівни Ченцової об одинадцятій годині заняття.)

Швидько Ганна Кирилівна

– Я надаю вам слово, Надіє Володимирівно. Прошу.

Ченцова Надія Володимирівна

– Я би також хотіла висловити власну думку з приводу нашої сьогоднішньої полеміки. Я впевнена, що наше місто має право знати своє козацьке минуле. I підтвердженням цього є не тільки дані археологи, які свідчать, що у межах міста існували давні пам’ятки, які відносяться до межі XVII - початку XVIII століття, але й матеріали архівів, які розпорошені, важко доступні дослідникам на сьогоднішній момент. але є документи, які знаходяться прямо у нас під рукою, стосовно історії заснування нашого міста і поселень у його межах. Це архівний фонд Коша останньої Запорозької Січі – документи січової канцелярії які в мікрофільмах лежать у нашому обласному архіві. Копії було спеціально зроблено Центральним державним архівом України близько 15 чи 17 років тому для того, щоб користувачі в обласних центрах могли працювати з цими документами. Оригінал цього зібрання зберігається в Києві і знаходиться у страшенно важкому стані.

На щастя, зараз уже проведена велика робота з цими документами. В Інституті української археографії невелика група вчених опрацьовує матеріали цього потужного фонду. Це дуже кваліфіковані спеціалісти, які більше 30 років працюють із цими документами, мають гарні навики читання палеографії і аналізують ці документи дуже давно. Виконуючи державну програму і системно друкуючи ці архівні матеріали у хронологічних томах-зібраннях, вони надають нам доступ до неоціненного джерела історії козацтва. Вийшов уже четвертий том, зараз готується наступний. Очевидно, ця збірка буде обіймати не менше 20 томів.

Очевидно, що архів Коша Запорозької Січі ми будемо також опрацьовувати фрагментарно, вишукуючи поки що в тих матеріалах, інформацію про наш край, принаймні, про територію, на якій розташовано сучасний Дніпропетровськ. Хоча архів Коша Запорозької Січі є для нас надзвичайно важливим джерелом, однак опосередковану інформацію про людність, яка сюди переселялася, про умови існування та національний склад переселенців можна знайти в документах Гетьманської канцелярії наприклад, в документах Потьомкіна. Ці документи знаходяться в нашому Державному архіві Дніпропетровської області або в Центральному державному історичному архіві у відділі рукописів, також частково в Санкт-Петербурзі і Москві – Центральному державному архіві давніх актів.

Стосовно полеміки навколо дати заснування нашого міста треба враховувати той факт, що ми завжди намагаємося керуватися загальноєвропейськими підходами і втиснути наше уявлення, нашу історію, наш історичний досвід у загально-історичний, проте він може не співпадати. Історією заснування міст займалося дуже багато дослідників, починаючи від Лазаревського, який працював у галузі локальної, місцевої історії, завжди намагаючись дослідити певну територію як людський осередок.

Можна також згадати досвід Антоновича, у нього є спеціальна монографія, яка присвячена історії українських середньовічних міст. I саме там він пише, що українські міста XVII століття, мали дуже велику специфіку виникнення, пов’язану з інтенсивністю міграційних процесів. Ці міста переважно виникали в лісостеповій зоні, коли переселенцям доводилося адаптуватися до нової території, до нових умов. На відміну від середньовічних міст, ці містечка мали оборонний військовий характер. Вони не мали таких укріплень, як середньовічні міста, тому що наше українське населення контактувало з кочовим населенням. В умовах степу не було матеріалу і необхідності будувати якісь громіздкі укріплення, мури.

Варто зазначити, що міське населення як суспільний прошарок неможливо виокремити, на той час не існувало міської ментальності, бо й саме місто не було чітко відмежоване від сільського середовища. Не було фіксованого міського населення, яке б постійно жило в місті. Переселенці нашого краю, які створювали і жили в таких містечках, мали додаткову територію довкола міста, яку вони обробляли та жили за рахунок неї.

Наші міста, до того ж, в більшій мірі ніж європейські, виконували функцію організації разової масової торгівлі. Ярмарки – яскрава характерна риса наших міст. Існували, як правило, стаціонарні території, де періодично відбувався невеликий обмін товарами власного виробництва.

Можна також говорити, що процес виникнення наших поселень в значній мірі пов’язаний з малодослідженими процесами міграції українського населення, викликаними глобальними історичними подіями. Під час Визвольної війни населення масово переходило з Правобережної на Лівобережну Україну, потім знову повернулося на Правобережну та спустилося вниз по Дніпру. Все це етапи нашої історії, які необхідно досліджувати задля вивчення тої території, на якій зараз розташувався Дніпропетровськ. Якщо прослідкувати всі ці етапи, то ми з вами чітко побачимо, що наш край завжди притягував населення. По-перше, всі торгівельні шляхи проходили вздовж Дніпра, бо Дніпро як водна транспортна артерія – найбільш зручніший шлях у Європу. Подруге, ця територія, принаймні до Визвольної війни, тяжіла до польської держави. тобто, залюднення цієї території відбувалося набагато швидше, інтенсивніше, і сюди приходило більше людей, які швидше тут адаптувалися, ніж це відбувалося на Лівобережжі.

Якщо говорити про загальну тенденцію в умовах господарювання населення на Правобережжі, то ми можна зазначити, що найбільші поселення були козацькими. Про це можна прочитати в Яворницького, Полонської, Кабузана тощо. Всі ці поселення дислокуються переваж-но на Правобережжі Дніпра, і це не випадково. По-перше, виходи на Польщу та в Європу. По-друге, виходи до Чорного моря, зручність Дніпра. I врешті-решт, це досить стабільний регіон, низинна місцевість, яка давала можливість ефективно займатися землеробством. тобто тут не треба було особливих поправок робити на гористу місцевість чи лісистість території, чи річкову систему, яка б порушувала загальні умови існування людини.

Стосовно виникнення перших поселень на теренах сучасного Дніпропетровська, то Слабченко, здається, був першим з авторів, який писав, що виникнення поселень у нашій місцевості було пов’язане із руйнацією Чортомлицької Січі. тобто, це, очевидно, не 40-ві роки XVIII століття, а скоріше - це наслідок тієї трагедії, яка відбулася у Старому Кодаці в 1709-му році. Після цього бідне козацтво частково іммігрувало звідси, а частково змушене було засновувати нові поселення, можливо, навіть нелегально, неофіційно. Саме з цього періоду беруть початок наші поселення між Старим і Новим Кодаком. До речі, Слабченко, який працював з документами Січового архіву, писав, що переселенці зі Старого Кодака були першими поселенцями слободи Половиця. Він також висував припущення, що переселенці з лівого берегу також приєдналися до половичан і 1721 рік уже можна вважати періодом, коли виникає слобода Половиця. Що стосується проблемних питань, то чи можна говорити про те, що сама слобода Половиця дала початок нашому місту? тут справа навіть не в самій Половиці, а в тому, що поряд з Половицею лежало ще кілька населених пунктів, які на сьогоднішній день треба ідентифікувати. Наприклад, що таке хутір Горяново? Я переглядала документи і знайшла справу в архіві Запорозької Січі, де згадується слобода Половиця. Найперші згадки відносяться до 1761 року. На 1764-й рік уже існує перепис населення. I між іншим, січова адміністрація використала досвід Гетьманської адміністрації. Бо якщо раніше переписи Війська Запорозького складалися як компути, реєстри, тобто фіксувалося прізвище, курінь, сотня, за якою записана людина, і все. то тепер уже надавалася інформація про кількість дворів, хат, худоби, категорію, до якої ці люди відносилися: посполиті, тяглі, піші, козаки і так далі. Можемо говорити, що в нас уже є детальна картина. Крім того, до Половиці в межах Кодацької паланки прилягають хутір Медівець, хутір Горяного, Набойківка, Кімликівка, Кам’янські... Чаплинка Кам’янська або Чаплі Кам’янські. Як бачимо, до цього Кодацька паланка вважалась однією з найбільших територій, підпорядкованих козацькій адміністрації на Правобережжі. тепер на (1764-й рік) ця територія звузилася, однак уже чітко вказуються дрібніші населені пункти.

Однак місця розташування вказаних поселень на сучасній мапі ще не досить відомі. Наприклад, де знаходився хутір Горяного, і між іншим хутір Грязного? Голобуцький, який працював з документами архіву коша, згадує хутір Грязного. Проте я не думаю, що таке прізвище, хоч у козаків вони бувають дуже влучні і неприємні, дало б назву хутору. Вважаю, що все ж таки це був хутір Горяного, і слід його локалізувати десь близько до наших природних особливостей рельєфу.

Можна також говорити про те, що за даними перепису населення

в Половиці було дуже багато мешканців Нового Кодака. Простежуємо безпосередній зв’язок: прямо говориться про вдову та про її синів, про колишніх мешканців, що прийшли з Нового Кодака в такий-то період. Це свідчить про те, що ці поселення доволі тісно були пов’язані одне з одним. I тому, не ставлячи задачу чітко змінити датування нашого міста, можна говорити про те, що у нас є можливість відшукувати оці першоджерела, інформацію про витоки нашого міста. Можливо, документи про знищення Чортомлицької Січі в російських державних архівах дали б нам інформацію про перебіг подій, пов’язаних із цим періодом, про який ми дуже мало знаємо.

Швидько Ганна Кирилівна

– Дякуємо.

Я зробила, товариство, певною мірою стратегічний прорахунок з точки зору змістовної. Стратегічний прорахунок в тому, що Надія Володимирівна на початку своєї доповіді торкнулася деяких моментів, на які я хотіла побудувати свою доповідь. тому и доведеться тепер дещо відкоригувати по ходу виступу. Як ви бачите, в програмі зазначена моя тема: «Фортеці як фактор виникнення сільських та міських поселень на запорозьких теренах.»Я не скажу, що цим моїм виступом чи однією з моїх статей, яка опублікована була в одному з краєзнавчих збірників, виданих у Нікополі, вичерпана ця тема про фортеці як фактор виникнення сільських та міських поселень. але все ж таки я вирішила зробити таку невеличку доповідь. Безумовно, дана тема пов’язана з більш глобальною проблемою процесу заселення Південного Подніпров’я протягом кількох століть та з наближенням до визначення віку населених пунктів, які виникли в період, який в джерелах представлений лише фрагментарно, що і спричиняє дискусії, і зокрема, дискусію стосовно нашого міста, про яку сьогодні нам розповів Олег Анатолійович. Я ще раз озвучу те, що одним із шляхів виникнення місту ранній періоду вітчизняній і зарубіжній історіографії називається поширений у середньовіччі шлях формування міста навколо фортеці або острогу, які обростали ремісничо-торгівельним та землеробським населенням і незабаром ставали адміністративними центрами округи. Хоча цей процес на Заході і на Подніпров’ї не був однаковим. І тут я мушу сказати, що в Західній Європі ті ж замки виникали – у володіннях певного феодала, – ось це його земля, він будує собі в зручному місці укріплення. I навколо цього укріплення вже й поселяється оте посадське населення, ремісничо-торгівельне, яке в разі необхідності ховається за міські мури, якщо виникають якісь міжусобні війни або зовнішня небезпека. У нас же цей процес трішки по-іншому відбувався. там це ремісничо-торгівельне населення виникає за рахунок того, що із села селяни приходять туди, вони намагаються визволитися з-під залежності, необхідності виконувати кріпосні повинності на пана у полі і зайнятися ремісничою чи торгівельною діяльністю. а в нас цей процес пов’язаний із колонізацією краю. В нас це виникнення фортець пов’язане тільки з колонізацією краю. Зауважу, що мова йде про заселення і господарське освоєння краю. тут немає феодального володіння. Колонізація йде у двох, так би мовити, хвилях чи у двох напрямках: народна колонізація (і ми тут говоримо про козацькі поселення) і офіційна. Коли простежимо цей колонізаційний процес, ми побачимо, як просувалися на Південь ці будівництва – виникали фортеці. I природно, що навколо фортець поселяється не ремісничо-торгівельне населення, а козацьке населення, уходники поселяються. Причому не навколо кожної фортеці. Ну, скажімо, якщо говоримо про процес офіційної колонізації, про закладення фортеці з волі російського уряду, то ясно, що козаки не будуть поселятися під захист даної фортеці. Вони, навпаки, протестували проти будівництва цих фортець.

Я хочу зупинитися тільки на фортеці Кодак для прикладу, оскільки в мене для розгляду іншого немає часу. Спорудження фортеці Кодак у 1635 році на високому правому березі Дніпра – запорожці досить точно визначили загрозу, відчули її у факті будівництва польської фортеці Кодак. тому незабаром після її спорудження, коли ця фортеця ще жодного разу не виконала свого призначення, вона була вщент зруйнована запорожцями на чолі з І.Сулимою. Очевидно, факт знищення фортеці мав велике психологічне значення для населення Подніпров’я. Відбудована у 1639-му році у більш потужному варіанті фортеця існувала як польська твердиня доти, доки її наявність в козацьких володіннях змогли терпіти запорожці, тобто до початку Національно-визвольної війни. Отже, це не мої підрахунки, це формулювання звучало не раз, що польською фортеця була лише десяток років.

3 іншого боку – спорудження фортеці було чинником, по-перше, консолідації населення Подніпров’я перед загрозою польсько-шляхетської колонізації краю, і встановлення урядового контролю че­рез поширення тут влади місцевої адміністрації. По-друге, чинником більш інтенсивного заселення краю. адже не буває фортець, які б існували скільки-небудь тривалий час без населення поблизу фортеці. Не буває такого. тому виникнення поселення Кодак безпосередньо пов’язане зі спорудженням фортеці, якою б не була мета польського уряду первісно. Це був контроль за Запорожжям та боротьба проти татарсько-турецької агресії. Виникнення Української козацької держави, і просування Російської держави в південному напрямку перетворили її з союзника держави Богдана Хмельницького у боротьбі з Польщею на сюзерена, і це призводить до підвищення ролі Кодака у Подніпров’ї. тепер зацікавленими у володінні нею були Росія, Гетьманщина і Запорозька Січ, тобто маємо три зацікавлених сторони і тому в «Березневих статтях» 1654 року Кодак фігурує, фактично починаючи з цього року, у всіх договірних статтях між Україною та Росією. Не буду цитувати цю 11-ту статтю договірних статей, де йдеться про Кодак. Зауважу лише, що в наступних договірних статтях спостерігаємо в питанні про Кодак певні нюанси, але взагалі погляди на нього договірних сторін залишалися постійними. Правда, стосовно Кодака інтереси запорожців бачимо лише у Конституції Пилипа Орлика 1710 року. Однак володіння фортецею Кодак названими сторонами сприймалося через різні явні і таємні мотиви. Запорожці розглядали її як важливий пункт збереження свого арсеналу і фактор забезпечення певної незалежної політики в регіоні і свого існування взагалі. Уряди Хмельницького і його наступників мали надію на Кодак як на опору в охороні Південного кордону і як на ланку, яка зв’язувала Гетьманщину із Запоріжжям. Не забуваймо, що Запорожжя виломалося, фактично з-під влади Лівобережного гетьмана, і тому Кодак розглядався як можливість підпорядкування Запоріжжя Гетьманщині. Російський уряд мав триєдину мету: 1) використати Кодак у боротьбі з татарсько-турецькою агресією; 2) контролювати Запорозьку Січ, 3) цю ж фортецю використати як опорну базу для просування до Чорного моря з метою закріплення за собою всього Північного Причорномор’я. Протиставлення і поєднання ближньої і дальньої мети кожної зі сторін визначали і конкретні дії у зазначений період. До певного часу Кодак відігравав пасивну роль. Я беру у лапки «пасивну», власне кажучи, роль. Фортецею усі хотіли володіти. тобто не вона якусь роль відіграє, а чомусь вона є весь час, що називається, героєм дня: як тільки якийсь договір підписується - всім хотілося оволодіти цією фортецею. Хоч реально, думаю не буде заперечувати Олег Анатолійович (Репан), який цим періодом займається, що до певного періоду не бачимо ніяких дій Кодака. тільки цікавляться ним три сторони. Перетворення Кодака в один із важливих центрів, навколо яких концентрується прибуле на Подніпров’я населення, поступово змінює його роль в регіоні. В актових джерелах другої половини XVII-початку XVIII століття, джерелах російського походження вона розглядається як фортифікаційна споруда і військовий об’єкт. В актах зустрічаємо описи стану фортеці, її розмірів, арсеналу, припасів. Значить, це говорить про те, що вона розглядається тільки як фортифікаційний і військовий об’єкт. В реальному житті козаків Кодак розглядається як поселення з фортецею. I зустрічаємо у джерелах вже у цьому варіанті формулювання - «поселення з фортецею», «укріплене поселення». тобто, різні варіанти можуть бути, але ясно, що мова йде про фортецю і саме населення. тобто, як укріплене містечко, яке з кінця XVII століття все частіше проявляв себе у політичних подіях і духовному житті Запорозької Січі - духовно-церковне життя і так далі. Можливо, певні зміни по відношенню до Кодака з боку різних зацікавлених сторін та відчуття його населенням своєї ролі в регіоні відбувається тоді, коли з кінці 80-х років XVII століття відкрито проявилася рішучість Росії в реалізації мети виходу до Чорного моря, для чого на Самарі стали будувати укріплені городки – Богородицьку, Новосергіївську фортеці, незабаром почали споруджувати Кам’яний Затон на Дніпрі, якраз напроти Запорозької Січі. Ці так звані «городки», тобто фортеці, запорожці сприймали виключно як об’єкти, спрямовані на обмеження їхніх володінь і на обмеження їхніх дій. тоді ж Кодак стає виключно козацьким укріпленням і поселенням. Участь жителів Кодака у повстанні донських козаків Кіндрата Булавина, а ще більше зайнята ними позиція під час Північної війни, коли значна частина козаків пішла із кошовим отаманом Костем Гордієнко, вслід за Мазепою. I все це мало фатальні наслідки для Кодака як для фортеці і як козацького населеного пункту. Розправа над жителями 1709 року, практично, припинила активну роль Кодака у подіях на Подніпров’ї. I починається той переселенський етап з 1709 року. Необхідно уважніше подивитися на руйнування Чортомлицької Січі 1709 року. Куди населення поділося? Частина пішла за Гордієнком, частину знищили, коли руйнували Січ. До речі тут, звертаю увагу на те, що таке не раз бувало на наших теренах. На Запорожжі ж хто залишився? Вірні російському урядові козаки не пішли за Мазепою разом із Гордієнком, тобто дотримувалися орієнтації російської. їх же й побили. Про те свідчать й інші приклади. тому що у боях під Полтавою частину знищили, а частина опинилася у Бендерах, і там уже відбувалися ті подальші події: помер Мазепа, обрали Пилипа Орлика і так далі. а залишилися на Запорожжі вірні цареві козаки. От їх частину побили. але ж не такі зовсім дурні були і ті запорожці, що сиділи на Запоріжжі і чекали, коли їх поб’ють. Значить, хтось же врятувався. Частина врятувалася. Куди вони ділися? Ну, хтось, можливо, перебрався в інші землі в інші володіння в Кам’янську Січ, пізніше Олешківську. а хтось залишився на цих підросійських територіях, і тут утворювали якісь нові поселення. Не можна говорити, що немає джерел, можливо, ми до них десь ще не дійшли. треба дуже багато переглянути джерел. Може є якісь джерела, які не прямо відносяться до питання про переселення, тобто не зафіксовано ні в назві, в описі, що вони відносяться до Запоріжжя. але якимось чином можуть бути заключені там відомості. Про те, куди це населення поділося, де воно осіло, які могли виникнути поселення. тобто, можна спів ставляти джерела. Якщо в нас є відомості про те, що якийсь населений пункт виник приблизно в цей період, то звідки взялося те населення? Можливо, це і є частина отих запорожців? Я зараз повто­рюсь, що я не можу категорично заявляти, бо це треба досліджувати. Для мене ясно тільки одне, що незалежно від того, ким була утворена фортеця: чи вона відноситься до процесу народної колонізації, чи вона відноситься до офіційної колонізації, коли йде регульований процес заселення, фортеця завжди є фактором, який сприяв заселенню краю. I ці колишні фортеці переростали в міське або в сільське поселення, якщо не було якихось, екстраординарних обставин, руйнування під впливом воєнно-політичних подій. Прошу, будь ласка, ваші питання.

Булаткіна Мілана

– Вибачте, а сучасні археологічні дослідження ведуться по цій темі доповіді?

Швидько Ганна Кирилівна

– Скажу, що у нас десь по сусідству в якійсь кімнаті працює секція «археологічної старожитності Дніпровського Надпоріжжя», і в програмі зазначено доповідь Ірини Федорівни Ковальової, професора і керівника і секції, і археологічної експедиції «Нові дані про забудову житлової частини Богородицької фортеці (кінець XVII століття)». Вони досліджують процес утворення цієї фортеці на основі більш раннього поселення – козацького.

Булаткіна Мілана

– А Кодацька фортеця?

Швидько Ганна Кирилівна

– А Кодацька фортеця і Богородицька розведені, що називається, і в часі їх виникнення, і навіть місцевості: Лівобережна частина – Кодак... Старий Кодак та й Новий Кодак... Вони розведені і в часі, і в просторі, і в тому, хто засновував ці фортеці. так що ведуться дуже серйозні археологічні дослідження. Якщо вас дуже цікавить ця проблема, то сусідня секція саме обговорює багато з цих питань. Нам близька дуже ця секція, і ми із задоволенням об’єдналися б із цією секцією. тому що Ірина Федорівна із своїм науковим товариством серйозно працюють над дослідженням археологічних даних, а вони показують, що там було торгівельне містечко ще до виникнення Богородицької фортеці (кінець 80-х років, власне 1688-й рік). Вони ж показують, що містечко існувало ще в першій третині XVI століття. Про це є знахідки: і печатки, і пломби торгівельні, і гроші тощо. Значить, все свідчить про те, що там було серйозне козацьке поселення.

Іванцов Артем Валерійович

– Ганно Кирилівно, дозвольте додати трішки.

Швидько Ганна Кирилівна

– Прошу.

Іванцов Артем Валерійович

– Справа в тому, що якщо говорити про археологічні дослідження фортець у нашому регіоні, то досліджується фактично лише Богородицька фортеця. Бона вивчається з 2001 року, щорічно відбуваються кількамісячні розкопки, фактично, вже стаціонарно. також у 2005 році були дуже активні розвідки на Новосергіївській фортеці, яка будувалась як єдиний комплекс: Новобогородицька і Новосергіївська – 88 -89-ті роки XVII століття. але там ситуація, на Новосергіївській фортеці, така, що свого часу, наприкінці «перебудови», місцеве господарство просто зрівняло вали Новосергіївської фортеці. Почався великий скан­дал, і вали нагорнули знову. але культурний шар було знищено. Справа в тому, що Новосергіївська фортеця один раз досліджувалася, і виявилося, що культурний шар практично знищено. Фактично теж саме на Старому і Новому Кодаку – культурний шар, фактично, знищений. На Новому Кодаку – забудовою, на Старому Кодаку – гранітним кар’єром і деякою антропогенною діяльністю – перекопами. так що єдине місце стаціонарних досліджень в нашому регіоні є Новобогородицька фортеця.

Старостін Валентин Сергійович

– Можна тоді вже і я доповню.

Швидько Ганна Кирилівна

– Можна, звичайно. Дякуємо.

Старостін Валентин Сергійович

– Крім зазначених фортець можу додати, що проводилися розвідки на місці фортеці Мишурин Ріг, але більша частина її знищена кар’єром. але вдалося знайти речі, які досить важко атрибутувати, тому що це виразно церковні речі, але дуже пошкоджені пожежею, які буквально спеклися у такі шматки металу з якимись дрібницями, дрібними деталями, які ще розглядаються. Були спроби віднайти Кам’янський ретраншемент у Лоцманській Кам’янці, але поки що невдалі. Ненаситецький ретраншемент копався ще у 50-ті роки, здається. але зараз територія цього ретраншементу теж знищена кар’єром. там були знахідки російського цвинтаря і зброї. На території Старого Кодаку це ще роботи Дніпрельстанівської експедиції – деякі речі є у історичному музеї, у колекції історичного музею.

Ну, і були ще дрібниці, але, на жаль, стосовно Нового Кодака і Новомосковська як одного з величезних поселень, там взагалі-то розвідок не проводилося, як і у Царичанському замку. В Китайгородському замку проводилися лише незначні розвідки. так що тут роботи ще дуже багато.

Швидько Ганна Кирилівна

– Дякуємо. Щось Артем ще хотів сказати.

Іванцов Артем Валерійович

– В мене просто запитання до вас, якщо можна. Ганно Кирилівно, як ви вважаєте, як можна пояснити те, що більша частина фортець «Української лінії» не перетворилася на поселення.

Швидько Ганна Кирилівна

– Це питання взагалі до Олега Анатолійовича більше. Я можу відповідати, але це його парафія, він краще володіє питанням. Зараз він вам відповість на це питання. але визначення дати заснування, хоча б приблизної – перспективний шлях тільки тих науковців, які працюють з джерела ми, і тих, хто проводить розкопки. тільки на основі взаємодопомоги.

Булаткіна Мілана

– Вибачте, а зараз вона існує ця взаємодопомога?

Швидько Ганна Кирилівна

– Мені здається, ми вже почали співпрацювати. Це не значить, що я побіжу Ірині Федорівні допомагати - візьму лопату, буду копати. Не в тому ж сенс допомоги. Чи вона прийде до мене в архів. Я жартую, ви ж розумієте. але вони досліджують, ми досліджуємо, вони публікують роботи, ті, хто працює із джерелами, також публікують. I на підставі усіх цих досліджень можна робити якісь більш наближені до істини висно-вки. Прошу, Олегу анатолійовичу, відповісти на питання.

Репан Олег Анатолійович

– Мені здається, що ви, по-перше, трошки перебільшуєте з приводу того, що не перетворилися. Красноград візьміть як приклад.

Іванцов Артем Валерійович

– Красноград - це єдине місто, а їх там ще багато.

Репан Олег Анатолійович

– Стоп. тут не тільки ж про міста йдеться. а ті, що не перетворилися... Один маленький нюанс. Ви не забувайте, як виникала ця «лінія». Фактично, вона не спрацювала, як ви пам’ятаєте. I, відповідно, не було часу для повного залюднення всіх можливих кутів. Колонізація пішла значно далі і значно активніше із зниканням військової небезпеки.

Швидько Ганна Кирилівна

– Це один момент. а другий – що самі запорожці бачили загрозу для себе у будівництві Української лінії.

Старостін Валентин Сергійович

– Можливо, є ще той момент, що нові фортеці на «українській лінії», наприклад, Царичанка і Китайгород не могли конкурувати з Нехворощею, з Маячкою. Просто конкурувати не могли.

Репан Олег Анатолійович

– Так я згоден. Це, в принципі, все.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 23 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист