Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Сім’я, як відомо, є природною основою суспільства. В сім’ї, через сім’ю, в умовах родинного побуту, праці, дозвілля формуються первинні ціннісні орієнтації та соціальні настанови молодого покоління.

Рід наш багатий на традиції, свята й обряди, прекрасний духовністю, оскільки з найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали той келих мудрості і здоров’я нації з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду.

Від найпершого скрику новонародженого, та й навіть ще задовго до появи його на світ, жінка, керована материнським інстинктом, безпомильно визначала свою поведінку і, відчуваючи дію сил природи, точно вміла вибирати серед величезної різноманітності рослин найнеобхідніші для харчування.

Ігри та забави, пісні із забавами, до яких долучається дитина у наступному періоді свого формування, були досить важливим етапом виховання, цілком усвідомленим проявом любові до всього живого й неживого, першим екологічним уроком. З найдавніших часів діти були активними учасниками трудових процесів, разом із дорослими дбали про забезпечення матеріального достатку сім’ї. І тільки та людина, яка успішно закінчувала цю школу праці в своїй родині, ставала добрим господарем, батьком чи ненькою, навчителем своїх дітей.

Ідея привчання дітей до виробничих процесів знаходить своє підтвердження в дитячих іграшках (у зменшених предметах праці – сапках, грабельках, кісках, ціпках для обмолоту збіжжя, інструментах тощо), якими діти гралися під час дозвілля. Серед пам’яток трипільської культури є дитяча іграшка з кераміки – це візок на двох колесах із запряженими кіньми. Отже, давні трипільці в іграшковій, ігровій формі родинного дозвілля привчали дітей до природного матеріального світу, розуміння призначення і візка, і тварин, а також до визначення їх ролі й місця у виробничій та побутовій сферах. Сьогодні батьки так само через іграшки привчають дітей до праці, тільки тепер це не грабельки, а електронні іграшки. Таким чином, родинні традиції дозвілля, трансформуючись через перетворення та інтеграцію з новими виробничими, побутовими й культурно-освітніми умовами, набувають вираження в сучасних формах і способах функціонування.

Дитячі ігри та забави часто були не відособленими, а входили як компоненти до весняних чи купальських, даючи змогу маленьким учасникам ненав’язливо ознайомлюватися із звичаями та обрядами свого народу. І навчати своїх дітей звичаїв та обрядів, як і навчати їх молитися Богові, – свята справа кожної матері-українки, адже участь дитини в народному ритуалі, як досліджено наукою, є одним із видів психологічної релаксації.

Залучення дітей до дозвіллєвих занять відбувалося на всіх етапах її розвитку: дитина, підліток, юнак чи дівчина. Значну роль слід відвести старшому поколінню родини у формуванні особливого типу художнього мислення молодших та в переданні набутого від пращурів досвіду народних традицій, звичаїв, обрядів, побутової поведінки.

У процесі історичного розвитку сім’я, як основна ланка суспільної і соціальної організації людей, постійно набувала певного досвіду адаптації в природно-матеріальних умовах і у формуванні духовного світу. Останній значною мірою матеріалізувався в морально - етичній, фольклорній, господарській і побутовій культурі народу, що забезпечувало творення родинних виховних традицій, звичаїв, які є найстійкішими елементами виховних етнопедагогічних систем. Родинні традиції, звичаї і обряди найліпше відображали досвід виховання дітей кожного народу. Розвиненість тривких родинно - сімейних, побутових і культурних традицій свідчить про високий рівень формування етносу, національності.

До таких слід віднести пісню й танець як два потужні психофізичні чинники вираження морально-етичної й естетичної культурної цінності душі українського народу. Описи арабських і грецьких мандрівників, «Повість минулих літ» ченця Нестора засвідчують веселу вдачу давніх українців, їхню особливу музикальність, пісенність, уміння знаходити вихід із складних ситуацій, виявляти готовність до будь-яких життєвих випробовувань. Про це свідчать і археологічні знахідки Мезенської стоянки (ріжки, гуслі, виготовлені з кісток тварин). У середні віки, коли Україна знемагала в неволі, українська пісня набула нових якостей і значення: відтепер вона стає міцною духовною основою народу, відіграє важливу роль у згуртуванні української нації, піднесенні духовної культури всіх суспільних верств.

Тривала історична функціональність родинних традицій, звичаїв і обрядів конкретного народу є свідченням його духовної та фізичної живучості, цивілізованості, культурної витривалості, доцільності існування у світовому просторі. Саме тому з-поміж найчисленніших давніх традицій, мабуть, однією з найбільш поцінованих різними народами є патріотизм – це благородне, синівське почуття до своєї Батьківщини, яка водночас є часткою світової спільноти. І той, хто втрачає відчуття своєї «малої вітчизни», нездатний осягнути надбання вселюдської культури.

Визначальною умовою шлюбу в українців завжди була взаємна любов молодят. Уже саме звучання староукраїнською мовою слова «шлюб» як «слюб» вказує на добру волю й душевну злагоду подружжя. Ці важливі положення духовних основ української родини трансформовано в законодавчі акти про шлюб і сім’ю в Україні.

Важливою інтеграційною основою давньої української родинно - сімейної культури виступала релігія. До традиційних дійств української сім’ї, як уже зазначалося, долучалися християнські обряди хрещення дітей, вінчання тих, хто бере шлюб, поминання померлих рідних тощо.

Як бачимо, традиції, звичаї та обряди – це та висока поезія, без якої душа дитини не може повноцінно сформуватися, розкритися, дати багаті плоди доброти, людинолюбства, розуміння складних проблем людського суспільства. У дитинстві й підлітковому віці діти сприймають багато народних традицій ще не усвідомлено, в ігровій діяльності, що сприяє легкості й безпосередності їх засвоєння. В цьому й полягає особлива роль народних традицій, за допомогою яких значною мірою формується особистість людини. Це водночас є змістом, умовою і формою як національного, так і загальнолюдського виховання. Адже особливості національного виховання можна передати лише змістом і засобами національного, що надає оригінальності й неповторності у формуванні особистості дитини.

За своєю структурою свята та обряди – це не тільки форма дозвілля. В них закодовано всі найосновніші етнопсихічні, психологічні й етнічні генограми. Засвоюючи їх з раннього віку, людина формує не тільки стереотипні дійства, а й світоглядні структури. Народний досвід виробив цілу систему таких кодових форм. Їхні початки закладено ще в колискових піснях. Тут елементи і поетичного світогляду, і шанобливе ставлення до людини та природи, першоабетка математичного мислення, поважання праці, лицарства, працелюбства, історичного родоводу.

Мужніючи, обрядова структура відповідно нарощувала й духовний потенціал. Кожна вікова група мала чітко вивершене дійство, за допомогою якого формувалися світоглядні символи і моральні потенції індивіда зокрема, і колективу в цілому. Звідси, отже, та висока месіанська роль історичної традиційності нашого народу.

Якщо через обрядовість у побутове життя міцно входили і закріплювалися традиції, то обряди, своєю чергою, формувалися за допомогою свят. Саме їм належить пріоритет у всій системі духовного життя. Будь-яке свято не існувало саме по собі; воно обростало багатьма допоміжними дійствами. Візьмемо, для прикладу, різдвяно-новорічну святковість. З нею безпосередньо ув’язуються колядки і щедрівки, вертепні та маланкові вистави, засівання збіжжям осель, обряди з кутею, дідухом, романтичні ворожіння тощо. Чи, скажімо, великодні дні. Вони опоетизували дійства з виготовленням крашанок та писанок; під цю пору вперше починали водити весняні хороводи. Зі святом Купала пов’язані обряди очищення вогнем та водою, оспівування літепла, тощо.

Практично будь-яке свято мало свою, характерну лише для нього, обрядову структуру. В грудневому циклі, коли в селян, особливо молоді, було вдосталь вільного часу, відповідно опрактиковано і найбільше свят: Андрія з романтичною калитою, Варвари з пирхунами, Миколи з почастунками дітвори, Наума – покровителя науки і знань, а отже, й обряду, пов’язаного з початком навчання, тощо. Відтак кожне свято мало своє обрядове тло, що надавало йому оригінальності й неповторності. Свята не тільки акумулювали втрачені обряди, а й регулювали циклічність, були своєрідною календарною структурою духовного життя людини, його етнокодом.

Хоч би яким важким було повсякдення, саме за допомогою народних і родинних свят народ самоочищався, возвеличувався і налаштовувався на оптимістичну хвилю. У святковій структурі якнайдовше зберігається етнічне коріння нації, від якого постійно відгалужуються усе нові й нові пагінці самооновлення, а отже і самозбереження.

Важливу роль у виробленні культури і духовного життя відіграють сімейні традиції. Вони підтримуються не юридичними актами, а силою суспільної думки. Багато з них, удосконалюючись, стають правилами, нормами, важливими прискорювачами суспільного прогресу.

Традиції кожної сім’ї мають свої особливості. Добрі традиції згуртовують сім’ю, дають змогу зберегти ті зерна розумного, доброго, вічного, завдяки яким життя стає цікавішим і кориснішим.  «На святий вечір батько кликав Мороза на кутю, ховався за стіл і запитував, чи діти його бачать, а ті відповідали, що ні, щоб і на наступний рік стіл був багатим. Мати квоктала, діти цяпали, затамувавши подих, дивились куди похилиться свічка, дмухали на лаву, щоб Духа, якого не придушити, мекаючи, бекаючи, збирали по долівці горіхи та монети, а батьки куйовдили їм волоссячко, щоб ягнятка, телятка були вухаті і волохаті».

Отже, в ігровій родинній формі передавались моральні установки, принципи, яким надавалось емоційне, образне, театралізоване забарвлення, а не навчання і протест.

Так, на вербну неділю пробуджували діток освяченою вербою, примовляючи: «Не я б’ю, верба б’є, будь сильним, як вода, здоровим, як верба, багатим, як земля, вже недалечко червоне яєчко .» І цілий білий тиждень минав у піднесеному чеканні червоного яєчка, писанки, паски. А чого не начуєшся в дитинстві, поки ненька коло свічки вимальовує писанку. Під час цієї святої справи говорили тихцем, майже пошепки, діти і дорослі були викупані, причесані, переодягнені в чистий одяг, і хтось обов’язково пригадував, що за народним повір’ям світ існуватиме доти, доки люди писатимуть писанки.

Слова святість, святий і свято – одного кореня. Свято для душі, радість в домі – це те, на чому тримається сім’я, особливо в наш час. Саме під час такого спілкування дітьми засвоюються основи моральності, духовності і милосердя. Так, на свято Колодія, перед Великим постом, всі, хто був у сварці, замирювались і просили вибачення одне в одного. Особливо задушевно проходило взаємне прощення між батьками і дітьми.

Дітки зізнавались батькам у всіх своїх провинах і просили пробачення за скоєне, за непослух та вередки. Про яку б провину не чули батьки, вони не мали права гримати на дітей, докоряти їм. Єдиною відповіддю сину чи доньці було: «Хай тебе Бог простить» і поцілунок на знак примирення. Батьки й собі просили пробачення у діток за свої провини перед ними, і діти великодушно прощали та цілували батька й неньку. Скільки ніжності було в таких поцілунках, каяття і примирення. З дитячих душ спадав тягар невикритих провин і наставала радість прощення, і цю радість дарували батьки.

Усе сімейне життя в минулому супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі означали певні етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї. Це дає усвідомлення часу, його плинності. Людина напівсвідомо відчуває рух часу і своє місце в ньому. Він матеріалізується лише через подібні сімейні свята, родинні події. Людина може сприймати тільки матеріалізовані події, а час матеріалізується у святі.

Відповідно до природного циклу існування людини склався і комплекс сімейних обрядів: родильні, весільні, поховальні й поминальні. З розвитком раціональних знань сенс заборонних магічних обрядів поступово втрачався, а ритуальні дії перетворилися на одну з традиційних розваг народу. Водночас з появою нових обрядових дій і символічних ритуалів старі й надалі зберігалися, однак їхній зміст поступово змінювався. Так склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс. Ця закономірність особливо рельєфно простежується в родильній обрядовості, що пояснюється надзвичайною делікатністю самого факту народження дитини, котре, до речі, було й основною умовою визначення закономірності сім’ї. Згідно зі звичаєвим правом сім’я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти.

Обряди, пов’язані з народженням дитини, дослідники поділяють на чотири цикли: передродові, власне родильні, післяродові та соціалізуючі – прилучення новонародженого до роду, сім’ї, колективу.

Національна традиція, її трансформація в сьогоденні і майбутньому стає важливим чинником поступу нашої педагогіки. Неважко помітити, що і в світовій педагогіці ця думка знаходить усе більше своїх прихильників. Людство прямує до зближення інтересів, до взаємодії в розвитку й виживанні, і водночас жоден народ не бажає втратити найліпших якостей і прикмет своєї самобутності, неповторності.

Традиції, звичаї і обряди – це та наша спільна історія, яка живить і єднає нас. І ми сьогодні з усією відповідальністю маємо ставитися до формування високого національного ідеалу, гуманістичного за своїм спрямуванням і змістом, розмаїтого й багатого на форми та способи його вираження.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 93 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист