Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

У статті розглядаються аспекти українських давніх традицій, звичаїв і вірувань як першої історичної форми національної “менталекультури” і “менталеосвіти”.

Дослідження даних галузей дає можливість обґрунтувати нову парадигму розуміння ролі сакральних факторів у формуванні нової національної стратегії освіти у контексті етноменталітету народу. Саме в цих категоріях духовності закладено феномен виживання українців у найнесприятніших історичних умовах.

У часи панування державної ідеології войовничого атеїзму було накладено табу на дослідження ролі сакральних факторів у процесі виховання особистості, відкинуто багатовіковий досвід морального виховання, накопичений церквою, закорінений у народних віруваннях, повір’ях і пов’язаних з ними традиціях, обрядах, звичаях. Релігія була проголошена “опіумом народу”. Звідси все, що мало будь-яке релігійне забарвлення, підлягало знищенню і забувалось. Йшлося не лише про релігійні інститути і служителів культу, остракізму піддавалися пам’ятки світової культури (Біблія і твори мистецтва, літератури, побудовані на її основі), наукова спадщина видатних учених — педагогів, істориків, мовознавців, етнографів. Методологічною універсальною основою всіх наук було проголошено діалектичний матеріалізм, а все, що не вписувалось у його схему, вважалося хибним і не мало права на існування та розвиток. Волею будівників комуністичного майбутнього вітчизняна педагогічна наука була виключена зі світового контексту, а особистість стала предметом небаченого експерименту над своєю соціальною природою. Із спадщини Я.А. Каменського, Й. Песталоцці, А. Дістервега, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, К. Ушинського та інших педагогів і вчених на широкий загал видавалося лише те, що було вигідне пануючій системі. Творча спадщина Григорія Ващенка взагалі була приречена на забуття, а видатні школи українського народознавства заперечувалися. Важко уявити народ без його історичної спадщини — традицій, звичаїв, вірувань. Зокрема, для українців ідеальне є першоосновою ментальності. Тож, без дослідження пласта української культури, пов’язаного з релігійними віруваннями, неможливо уявити цілісну картину освітнього процесу.

Формування нової національної стратегії освіти не може враховувати тисячолітній досвід релігійного виховання молодих поколінь. Етнічна ментальність нашого народу довела потужні внутрішні можливості українства до самоорганізації та самозбереження. Саме у цих категоріях духовності закладено феномен виживання українців у найнесприятливіших історичних умовах. Народ не лише зберігся як одна з найчисленніших спільнот Європи, а й виборов свою державність у жорстокому протистоянні мілітаристично сильнішим сусідам. Тож, розглядаючи в історичній ретроспективі, релігійний аспект освітньої діяльності українців, маємо на меті визначати найважливіші чинники життєстійкості етносу, культуротвору та його культурозберігаючу роль, показати роль моралі, сакральних факторів в етнічному національному освітньо-виховному процесі як умови формування перших історичних форм “менталекультури” та “менталеосвіти”.

Поява перших релігійно-виховних імперативів пов’язана з певними етапами еволюції наших далеких предків, які вийшли зі сфери соціокультурного підпорядкування біологічним законам і самі стали джерелом творення культурогенного потоку інформації, завдяки чому відбувалася їхня дальша адаптація до дії законів природи: через виробництво ( перманентний розвиток вдосконалення знарядь праці), засоби комунікації (мова), традиції, мораль та ін. Мінімально змінюючись генетично і вдосконалюючи свої суспільні інститути, людина змогла вижити і розвинутися у світі жорсткого природного відбору.

Отже, прогресивний розвиток суспільства став можливим завдяки духовним зусиллям усього роду, які нагромаджувалися сотнями поколінь. Релігійна і суспільна свідомість далекого минулого лежить в основі української етнопедагогіки, фольклору і традицій. Саме етнопедагогіка, співвідносна дії закону відповідності етносу географічному середовищу і побудові оптимальних національних педагогічних систем і моделей освіти, буде рушійною силою.

Релігійні вірування народу –  першооснова досягнення компромісу між біологічним, духовним і соціальним у людини. Людська природа надзвичайно складна, суперечлива і хаотична. Вона здатна породжувати тривогу і неспокій, ілюзії і фантазії. Т. Еліот писав, що рід людський не здатний витримати надмірної дози реальності. Можна припустити, що найжахливішою реальністю для первісної людини було усвідомлення факту власної смерті. На думку спеціалістів, спочатку магія, ритуал, а згодом, релігія змогли врівноважити внутрішню природу людини з загадковим навколишнім світом. Про досягнення такого компромісу свідчать ритуали поховання, що й досі зустрічаються в Україні. Саме на це наголошував З. Фрейд, коли у праці “Культурна цінність релігії” визначив головне завдання релігії та культури – захист людини від природи.

Великий знавець стародавньої міфології Л. Фрезер у “Золотій гільці” виклав принципи магії, що пояснюють складний поховальний ритуал стародавніх часів і похідний від нього культ предків, який в Україні був особливо розповсюдженим. З магії беруть початок теми пращура, походження космоземної єдності людини і природи, які матеріалізуються в символах, прикрасах, ритуалах, святах, визначають соціальну ідентичність народу, найоптимальніший зразок його поведінки в конкретних природних умовах. Визнання глибокої спорідненості людини і природи було пов’язане з ідеєю гармонії.

Уявлення про гармонію носили не вузькопізнавальний характер, а були ціннісно-світоглядними за суттю, включали елементи художнього й морального бачення світу. Праукраїнці прагнули до злагоди з триєдиною світотворчою енергією космосу. Звідси поєднання у Триглаві (праукраїнський Бог) сил Неба, Землі, Води, тримірність Збручанського ідола, нарешті, походження сучасного малого герба України – Тризуба.

Взаємозалежність природи, етносу, його релігійних вірувань та ментальності є основою духовного і соціального досвіду людини, яка з народження під час культування перебуває під захистом цього шляху.

Основою релігії давніх слов’ян, особливо тих, що жили на землях біля середнього Дніпра, був культ природи. В уявленні давньої людини все, що оточувало її, було живе, одухотворене, наділене магічною силою, яка так чи інакше на неї впливала. Головні елементи і сили природи, особливо ті, що здавалися найбільш містичними, стародавня людина обожнювала. Однак, на відміну від греків і римлян, наші предки не наділяли їх людською подобою і не приписували їм різних людських рис і пристрастей, а уявляли їх як осіб вищої духовної сфери. Не можна створити абсолютно точної картини щодо слов’янського Олімпу, але вважають, що було чотири або п’ять головних богів: бог грому і блискавки Перун, бог сонця Хоре, або Дажбог, бог вітру Стрибог, бог вогню Сварожич і опікун худоби, бог скотарства Велес. Крім того, в уявленні давніх слов’ян увесь навколишній світ був наповнений іншими таємничими істотами нижчого порядку: водяниками, лісовиками, русалками, мавками, домовиками, що жили у воді, болотах, лісах, горах, полях і в людських оселях. В українському пантеоні не було злих богів, боги та нижчі божества ставилися до людей прихильно, але треба було здобути і утримувати їхню ласку молитвами, обітницями, жертвоприношеннями.

Характер божеств залежав від характеру етносу, а на останній вирішальний вплив мала природа. Благодатна земля, краса краєвидів, порівняно невелика амплітуда коливань температур, яку можна було передбачити, не зумовлювали активно-агресивної орієнтації стосовно природи. Навпаки, сприяли розвиткові мрійливості, толерантності і віротерпимості. Пригадаймо, що в усі часи у нас знаходили притулок віровідступники з інших земель: берендеї з половецького степу, чорні клобуки з Хазарського каганату, євреї (яких тут було чи не найбільше в Європі), польські єретики і російські старообрядці. У першовитоках українських вірувань беруть початок етнічний кордоцентризм, емоційність і чуйність – риси, які завжди переважали. Раціоналізм і цілеспрямованість відступали на другий план. Ми вбачаємо в українській ментальності прямий зв’язок з тим, що саме Україна дала світові видатних мислителів і педагогів з глибокою педагогічною інтуїцією і тонким розумінням співвідношення між емоційними та раціональними засадами в процесі навчання і виховання. Серед них – митрополит Іларіон, Володимир Мономах, Климентій Смолятич, Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Костянтин Ушинський, Борис Грінченко, Григорій Ващенко, Антон Макаренко, Василь Сухомлинський та багато інших, феномен яких прагнуть збагнути і закордонні дослідники.

Молитви і релігійні обряди справлялися якнайближче до таємничих сил природи: під особливим деревом (зокрема, дубом), на полі, біля криниць, в лісі, біля річок і озер. Слід зазначити, що культ дерева притаманний всім європейським народам, які належать до арійської групи; він є реліктом і нашого індоєвропейського минулого. Опоетизовані в народній творчості і літературі верба, тополя, калина, явір, липа - надбання нашої історії. На узвишші, часто на узліссі встановлювалися і язичницькі ідоли – боввани. Сама природа була не тільки оселею, а й частиною єства вищих сил; приміщення чи будови для молитов були не потрібні: храми і капища з'явились порівняно недавно, уже за княжої доби. Український лісостеп і степ, родючі землі, неповторні краєвиди були тими природними чинниками, які формували національний характер. Пантеїзм вірувань сприяв відчуттю єдності з природою. Під час відправляння ритуалів людина ніби розчинялась у просторі. Ритуали супроводжувалися проникливим співом, характер і зміст якого залежав від призначення обряду. Так виникли й дотепер зберегли високий естетизм стародавньої традиції гаївки, щедрівки, колядки, веснянки, обжинки, голосіння і тощо. У ритуалі брали участь всі члени роду: від найстаріших до найменших, для яких споглядання обряду було водночас і великою школою естетичного, морального виховання, і уроком набуття природничих знань та суспільного досвіду.

Потужні корені цієї школи проросли у високопродуктивній господарській діяльності. Набожне ставлення до землі, початки якого яскраво проглядаються ще від трипільців (4 тис. до Р.Х.), було пронесено через тисячоліття і закарбувалось у висловлюваннях: “Земля мати”, “Земля – годувальниця”. Нею клялися: “Хоч землю їж”. Немало повір’їв, що збереглися і дотепер, у давнину виконували роль заборон, імперативів і навчали берегти все живе: дерева, звірів, птахів, не забруднювати водоймища, криниці. Заборони акумулювали природжений естетизм, потяг до краси, гармонії з природою: “чорногуза не займай – згорить хата”, “у воду не плюй – вона свята”.

Сила язичницьких ритуалів народних вірувань була така переконлива, що багато з них, особливо пов’язаних з водою, перейняло християнство. Згадаймо хресні ходи до священних водоймищ, скроплювання освяченою водою на Великдень, Трійцю, Спаса. У красі старовинних обрядів – витоки чарівної пісенності нашого народу, яка позначилася на етнічній ментальності. Пісня для українця – особливий стан душі, потреба в очищенні, момент єднання з вічністю. Думи, балади, колискові, плачі, голосіння, народні пісні є нашим неоціненним скарбом, нетлінною спадщиною, камертоном, здатним визначити рівень генетичної пам’яті кожного з нас.

Язичницькі вірування відбилися і на мові етносу, яка є його генетичним кодом. Деякі дослідники не без підстав вважають мову породженням релігійних вірувань .Українська мова має арійські витоки, а її санскритська основа є загальновизнаним фактом.

Про грані співіснування язичництва, і християнства написано чимало. Безперечним є факт взаємозв'язків українського православ'я з попередньою релігійно-світоглядною системою. Засвоючи нову чужу віру, вірування наших предків не розчинилися у нових християнських святах та обрядах. Неможливо уявити собі зиму без Різдва Христового, без ряджених, вертепу і куті, а весну – без Христового Воскресіння, Великдень – без писанок. Літні Зелені свята невід’ємно асоціюються з клечанням хати лепехою і свіжою травою. Спас поєднується з обжинковими звичаями та обрядами. Можна тільки пишатися тим, що наша обрядовість є однією з найбагатших у Європі і дуже давньою, як і сам народ.

Виникнення Київської Русі історики відносять до IХ століття. Сформована на той час ментальність населення – результат його автохтонного проживання на цій території впродовж багатьох століть: спільна мова, що існувала в різних діалектах і ввібрала в себе відтінки драматичного процесу етногенезу (вплив трипільської культури, арійської традиції, скіфський, сарматський і тюркський елементи), яскраво визначена самосвідомість, спільність господарської діяльності, активний ріст міст на чолі з “матір’ю міст руських” – Києвом. Ці та інші чинники сприяли швидкому утвердженню Київської Русі як однієї з найміцніших європейських держав.

У дохристиянський період існування нашої держави етнопедагогіка, яка сформувалася і закріпилася в традиціях, символах попереднього етапу суспільного розвитку, продовжувала відігравати панівну роль. Вона збереглася і в наступних століттях, ніколи не втрачаючи свого значення. Як зазначалося раніше, процеси виховання і навчання були взаємопов'язані і носили практичний характер. Діти пізнавали життя під час трудової діяльності: разом з батьками полювали, обробляли землю, оволодівали ремеслами тощо. Перші моральні настанови і знання вони одержували через звичаї, обряди, традиції, народний фольклор. Великий образно-емоційний потенціал несла в собі казка, яка за язичницькою традицією втілювала ідею спорідненості життя тварин і рослин з життям людини, поетизувала роль надприродних сил, а отже, виховувала любов до природи. Ігри, ігрові пісні, зоомагічні танці мали сакральний зміст і передавали досвід моральної поведінки.

Крім моральних засад і світоглядних настанов, у Київській Русі дитина здобувала професійні знання, які також передавалися за правилами звичаєвої педагогіки: від батька – до сина. Селянин – землероб володів майже 200-ми професійними навичками успішного ведення господарства. Значною мірою продуктивному господарюванню сприяв агрокалендар, складений нашими предками завдяки спостережливості, господарській інтуїції та глибоким знанням природи.

Природні прикмети відігравали велику роль у виховному процесі: з дитинства входили у свідомість, розвивали спостережливість, образне мислення, сприйняття кольорової гами навколишньої природи: “Ясний місяць дощу не бачить”, “Червоне вечірнє небо – жди дощу”, “Трапляється такий год, що на день по сім погод”, “Сухий квітень – голодний рік”, “Весна багата на квіти, а хліба в осені позичає”, “Як травень дощі сіє – жито половіє”, “Як у травні дощ не впаде, то і золотий плуг не виоре”, “Не радій великому посіву, а радій гарному врожаю”, “Зима біла, та снігу не їсть, а тільки сіно”. За потоком культурогенної інформації зростали і удосконалювались і форми виховання. Що ж воно являло собою на початкових етапах соціогенезу, тобто якою була дидактика “початкової освіти”. Першою освітою в історії людства стала материнська школа. Пізніше ії значення були покладені в основу принципів виховання педагогами Я. Каменським та К. Ушинським.

На первісному рівні існував розподіл суспільних функцій чоловіка та жінки, і вже на цих стадії були очевидні відмінності у вихованні хлопчиків та дівчаток. У більшості племен хлопчиків по досягненні певного віку виховували окремо, а “навчальний курс” завершувався по досягненні повноліття членів роду.

У цей час педагогічна думка почала відокремлюватися від реальної практики, розвиватися і діяти на рівні побутової свідомості. Голландський культуролог та історик Й. Хейзенга у праці “Homo Ludens” детально прослідкував еволюцію гри в розвитку культури, навіть висловив думку, що сама культура виникла у формі гри. Гра – не від'ємна потреба розвитку дитини. Вона включає в себе психосенсорний, психомоторний та психосуспільний аспекти, охоплює і розвиває мислення, збагачує новим досвідом та інформацією.

Від природи молодим даровані ініціативність, винахідливість, кмітливість. Ці риси якнайкраще сприяли вдосконаленню первісного суспільства; винайдене молодшими закріплювалося досвідом і переходило в традиції. В освітньому процесі того часу не існувало розбіжностей між поточними і перспективними цілями, між підготовкою до майбутнього життя і безпосередньою участю у виконанні різних операцій (добування їжі, здійснення магічних заклинань, розподіл впольованого). Від тієї найдавнішої пори веде свій початок традиція українців шанобливо ставитися до старшого та найстаршого членів роду, вшановувати предків. Обоготворенні предки звалися Цур або Щур, Пек. Вважалося, що вони обороняли родинне вогнище, захищали від злих духів. Поширене ще й зараз висловлювання “цур тобі”, раніше вживалося у разі небезпеки чи виникнення загрози. Шанобливе ставлення до батька як глави роду, родини простежуємо у варіантах вживання слів, похідних від “господар”, “батько”: від першого пішло первісне шанобливе звертання до Бога – Господь, від другого – до священика – батюшка. В українських родинах довго зберігався звичай, коли першим за стіл сідав батько, промовляв молитву, першим брав ложку і дозволяв іншим розпочинати трапезу. Найстарші члени роду були хранителями і носіями мудрості, суспільного досвіду: чоловіки – годувальниками та захисниками, жінки – берегинями родинного вогнища. Від мудрості і досвіду старших залежало виживання в загадковому, мінливому і непередбачуваному світі природи. Тому в центрі родинних стосунків головним було допомогти старим, немічним і хворим. Після прийняття християнства все ж велику роль продовжували відігравати служителі язичницького культу і носії ізотеричних знань та магії – волхви. Пригадаймо факти з “Літопису руського”, коли за порадою до волхвів звертаються великі князі Київської Русі, зокрема – князь Олег, якому було напророковано смерть від власного коня. Християнство з чітко регламентованими канонами і нетерпимістю до поганства трансформувалося на місцевому ґрунті, з огляду на об'єктивні процеси самоорганізації та самозбереження етносу. І в наступні часи служителі уже християнського віровчення прославляли рідну землю, її красу, велич і силу її людей, утверджуючи політичну повноправність батьківщини серед інших християнських країн, відстоюючи її інтереси в протистоянні ідеологічному впливові Візантії та збройному втручанню войовничих сусідів. “Слово о полку Ігоревім”, створене через 2000 років після офіційного прийняття християнства, найповніше з усіх давньоруських оригінальних джерел відображає ментальність народу. Важко відшукати твір середньовічної літератури, який би так зримо ілюстрував роль культури як засобу пристосування до конкретних і духовних умов проживання. Тут людина, природа, моральні заповіді, любов до Батьківщини, високий патріотизм. Автор свідомо використовує багатовіковий досвід самозбереження етносу, акумульований в язичницьких віруваннях, підпорядкований привнесеній ззовні християнській традиції. Така трансформація автохтонної світоглядної системи через призму християнства прослідковується в інших творах давньоруської літератури (“Слово про закон і благодать” Іларіона, “Поучення дітям” Володимира Мономаха та ін.). Вона має одну мету: зберегти самобутність та ідентичність народу, що тисячоліттями жив на цій землі і мав колосальний потенціал колективного несвідомого.

Іларіону, першому Київському митрополитові, який отримав сан без дозволу візантійського патріарха (1051), належить започаткування самостійної духовної традиції українського середньовіччя. Його найяскравіший твір ораторсько-вчительської прози “Слово про закон і благодать” формував духовний світ наших співвітчизників, виховував естетичні смаки, прищеплював любов до красного письменства, формував почуття власної гідності. Глибоким гуманізмом і патріотизмом просякнута молитва – звертання до Бога: “Раті проганяючи мир утверди, сусідів смири, голоди вгамуй, володарів наших зроби грізними для сусідів, боярів умудри, городи розсели, Церкву Твою зрости, добро своє збережи, мужів і жон, і немовлят спаси, сущих в рабстві, в полоні, в путах, в дорозі, в плаванні, в темницях, в голоді й спразі, в злиднях – усіх помилуй, усіх потіш, усіх обрадуй, радість творячи їй, і тілесну, і душевну, Молитвами Пречистої Твоєї Матері і святих небесних сил, і предтечі Твойого хрестителя Івана, апостолів, пророків, мучеників, преподобних, і всіх святих молитвами, умилосердься над нами і помилуй нас!”. “Слово” насичене глибоким гуманізмом, мудрістю, християнською смирен-ністю.Релігійний гуманізм продовжує “Повчання” Володимира Мономаха. Головними ознаками моральної поведінки він називає захист убогих, допомогу слабшому (сироті та вдові), дотримання принципу “не убий”, працелюбність та засудження лінощів і пияцтва, піднесення гостинності і мудрості (освіченості та вченості). У цей період української історії освіта виділилася як окрема інституція, де здійснювався цілеспрямований процес передачі суспільного досвіду. Її виникнення пов’язують з ім’ям Володимира Великого, який заснував у Києві першу школу для дітей заможних міщан. Згодом школи почали виникати при монастирях і княжих дворах. Вони сприяли зростанню освіченості широких верств населення.

Для традицій Київської Русі характерні зачатки формування валеологічних знань – уміння зберігати народні традиції лікування. Цими знаннями володіли знахарі, чаклуни і монахи. Євпраксія, онука Володимира Мономаха, в трактаті “Алімма” описала основи гігієни та народної медицини.

Освіта Київської Русі. Поєднавши візантійську традицію з місцевою, формувала знання, навички пізнання навколишнього світу в єдності зі Знанням і Вірою, як тому подобають стародавні форми “менталекультури” і “менталеосвіти”.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Грушевський М.З історії релігійної думки на Україні. – Львів, 1925.
  2. Фрейд З. Психоанализ.Религия.Культура. – М.,1991.
  3. Фрейзер Д. Золотая ветвь. – М., 1986.
  4. Щапов Я. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси ХI–ХIV вв. – М., 1972.
  5. Хейзенга Й. Homo Ludens. – К., 1998.

О.І. Журавльова,
Донбасская государственная
 машиностроительная академія

Джерело:http://www.iai.donetsk.ua

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 277 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист