Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Весілля — народний обряд пов'язаний із вінчанням, не мало точно визначеного часу в народному календарі. Правда, звичайно "змовини" тобто домовлення про вінчання, сватання та заручини відбувалися восени, після закінчення робіт у полі, а весілля в часі м'ясниць, до Великого Посту.

Правда, на ці часи не було якогось окремого припису, хіба що в пости весілля не могло відбуватися.

Весілля в давнину тривало цілий тиждень і було великою, дуже точно опрацьованою драмою. Виступало в ній багато осіб з визначеними ролями і вживалося багато предметів, що мали своє окреме значення. Загальний план святкування був майже по всій Україні той сам, але поодинокі пісні та обряди мінялися дослівно від села до села. Всюди наприклад молодий і молода мали почет із неодружених хлопців та дівчат, але вони називалися різно: стрітильники, бояри, дружби, дружки, світилки. Крім батьків молодять належали до весілля й інші старші, одружені люди, як коровайниці, свашки, свати, староста, маршалок. Хтось із них звичайно був "майстром церемонії" цілого весілля.

Так само всюди був необхідний коровай, білий весільний хліб. У різних околицях України він виглядав різно, але завжди прикраси на ньому вказували на злуку двох родів, початок нового життя, щастя та багатство. І так бували на короваях пташки з тіста (знак власного гніздечка), "баранячі роги" та "шишки" (багатство й плідність) чи зелена галузка "гільце", знак "дерева життя", прикрашена різнобарвними стрічками.

Наші часи й обставини дуже інші. Але зі старовинних звичаїв треба вибирати ті, що їх пам'ятають старші люди з наших родинних околиць та обрядовість і ритуали, що їх можливо сьогодні проводити.

Початком весільної церемонії було сватання. Воно було після того, як молодята самі добровільно згодилися одружитися. Сватання завжди виглядало так, що два поважні старші господарі, свати або старости, йшли з хлопцем до дому батьків дівчини та просили їх про дозвіл на одруження. При цьому, одначе, питали й саму дівчину, чи вона згідна. Свати виголошували довгі й поетичні промови, порівнюючи молодого до князенка, а себе до ловців, які шукають прекрасної куниці. На випадок згоди, старости з батьками обмінюються хлібом і молода припинає хлопцеві до пояса вишиту хустку, а старостів пов'язує рушниками. Якщо треба відмовляти, то замість прикрих слів, батько частує сватів чаркою горілки.

Цей обряд можна при добрій волі й відповідному наставлянні проводити при нагоді заручин. Але найважливіша його суть у тому, що весілля — не лиш справа молодят, але й їх родин та громади (старости). Добрий добір подружок був важливий для всього роду, чи навіть села. Навпаки, як це є тепер у сьогоднішньому світі, де молоді невтомно підкреслюють, що "це наше життя й нікому до нього мішатися". А власне в обставинах діаспори так до болю важливо, щоб одружувалися українці з українками, бо це найкраще забезпечення збереження українства у вільному світі. Мішані подружжя, хоч є погляд їх захвалювати, все ж таки вони відводять від українських Церков та від українства взагалі значну частину нашої молоді, та навіть і при найкращій волі батьків дуже утруднюють виховання їх дітей на українців. Тому в наших обставинах добір молодят-українців є не лиш завданням сватів у вирішальну хвилину, але послідовною дбайливістю батьків, вже від колиски дбати про національне виховання своїх дітей.

Після сватання йдуть традиційні "обзорини" та познайомлення батьків молодят і договорення про всі подробиці весілля. Крім сватання відбуваються опісля ще й "заручини". Вони є майже повторенням сватання, тільки ж молоді засідають святочно за столом на покутті (заводить їх туди староста, держачи середину рушника, кінців якого тримаються молодята), а батьки благословлять їх.

Нашій традиції чужий обряд дарування перед весіллям, дуже поширений в англо-саксонсьній культурі "шауер". У нас молодят обдаровують, але аж при весільному столі, це називають "перепивання до молодої". В подяку за дарунок гість дістає чарку горілки та шматок короваю або булочку в формі пташка, "перепієць".

Наші традиційні святкування перед весіллям це вінкоплетини, або дівич-вечір, одначе без обдаровування. На ньому молода прощається зі своїми подругами, бо відтепер буде їх розділювати велика суспільна різниця. Дівчата ж плетуть молодій та молодому вінки (хіба що в церкві вживають при вінчанні металеві корони, тоді плетуть лиш один вінок для молодої). Й співають відповідні пісні, як і впродовж цілого весілля.

До весільних приготувань належить теж печення короваю. Печуть його поважні жінки-коровайниці з відповідними обрядами та піснями. Кожна приносить потроху муки на коровай, що знов вказує на весілля — як спільну справу роду чи громади. Печення короваю, як і вінкоплетини, пов'язане з гостиною, прийняттям.

Запросини на весілля відбувалися колись особисто: молода в повному наряді ходила з дружками по селі та запрошувала кожного, кланяючись низько. Сьогодні такі обрядові запросини можна влаштувати хіба у найближчому сусідстві. Залишається звичний тепер спосіб запрошення друкованими повідомленнями. Та карточка-запрошення повинна бути в українському стилі, виконана з добрим смаком, без переладувань, з традиційними весільними знаками, як коровай, рушник, пара голубів, китиця польових квіток тощо.

Одяг молодят та їх почту — справа немаловажна. Наше неукраїнське довкілля має щодо цього точні приписи, але ніхто не заборонить нам одягнутися саме на цю святкову хвилину з підкресленням нашого українства. Сукні молодої та дружок можуть бути прикрашені вишивкою, але скромно та естетично. На Полтавщині навіть знають білу вишивку, що підходить до білого одягу молодої. Між іншим роблять не раз і так, що до вінчання молода та дружки йдуть у модерних сукнях, а на весілля вбирають стильові народні одяги.

Можна теж вжити справді історичних одягів. Та тут треба пам'ятати, що мусить їх проектувати хтось, хто справді розуміється на цьому ділі. Також треба звернути увагу, що чоловіки не так радо перевдягаються в незвичні убори, як жінки, а проте вбрання молодого й дружків мусить підходити до жіночих одягів.

Весілля починається в домі молодої. Нема в нас пересудів, які забороняли б молодим бачити одне одного перед вінчанням. Також батько не веде молодої до вівтаря, а тільки обоє молодят веде вже з притвору священик і тільки їх, не батьків, питає, чи бажають одружитися.

Перед виходом до церкви батьки сідають рядком, тримаючи на колінах буханці хліба та благословлять стоячих навколішки молодят іконами Христа та Богородиці. Ці ікони, "батьківське благословення" займають опісля почесне місце в домі молодят.

До благословення може теж бути долучений обряд "посаду". Молоду саджають на скрині з її приданим, підстеляючи подушку. Молодий (чи часом батько або староста) розплітають їй косу, що остається розплетена на весь час весілля, та накладає вінок. У вінку повинен бути обов'язково барвінок, зелений або позолочуваний. Після розплетення коси молода кланяється кожному членові родини та дякує, що її виховали та доглядали.

До церкви молодята їдуть окремими возами (в наших обставинах, очевидно, автами) молодий з жінками, молода з чоловіками з родини. А повертаються вже разом.

Дуже гарний звичай у церкві — що молоді стоять перед престолом на білому вишитому рушнику. При виході з церкви друзі та подруги обсипують молодят вівсом чи пшеницею; ніколи чужим нам ріжжю. Але значення одно: це насіння майбутнього щастя.

Дуже важко вкласти у кількагодинну весільну гостину, звичайно у винаймленій залі, всі весільні обряди, які відбувалися навпереміну в хатах молодого й молодої. Туди входить "викуп", що його платить молодий родині молодої, щоб впустили його до її хати, перевезення приданого до хати молодого та введення молодої в його хату і багато ще інших звичаїв.

Із них усіх на сьогодні дуже важливе, щоб батьки зустрінули молодих на порозі весільної залі, як велить звичай, хлібом та сіллю.

Короваю не крають молоді, тільки староста. Він і роздає по кусочку всім членам родини, викликаючи та вихваляючи до цього кожного зокрема.

Про дарування молодим, "перепивання", ми вже згадували.

Окремий і важливий обряд, це скинення вінка молодій та пов'язання її голови білою хусткою. Пов'язує молоду мати, а під хустку може ще дати очіпок, який надає зав'язаній хустці бажану форму. Хустка й очіпок — це знак, що молода стає жінкою.

З нагоди весілля, як і всіх інших родинних свят, добре й гарно складати датки на різні народні та добродійні цілі.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 66 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист