Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

День Онуфрія.

25 червня — день Преподобного Онуфрія Великого — пустельника Фіваїдської пустелі в Єгипті (IV ст.).

Згідно з народними спостереженнями в середній і північній частинах України до цієї дати інколи бувають ранкові приморозки, а пізніше їх не буває. У зв'язку із цим на Поділлі побутує легенда. В ній іде мова про те, що Мороз задумав поморозити польові квіти. Дізнавшись про це від вітру, вони звернулися за допомогою до Онуфрія Великого. Той умовляв Мороза не губити квітів, але останній не хотів поступитися від своїх намірів. Розсердившись, Преподобний схопив сокиру й обухом ударив Мороза по голові. Від отриманого удару Мороз хворів аж до Спаса, а квіти в цей час спокійно цвіли.

В день Преподобного Онуфрія дівчата збирають у полі сині волошки та червоні маки, а, принісши додому, квітчають ними ікони. Вмиваючись вранці, дівчата натирають шоки пелюстками червоного маку, — «щоб завжди були рожеві обличчя». Червоним маком вони прикрашають собі голови.

У цей день селяни не косять трави.

 

Петрівка.

Відносно Петрівського посту на Поділлі побутує легенда, згідно з якою у давнину не було Петрівки і чоловіки щоденно ласували м'ясом, маслом, сметаною тощо, не знаючи міри. Їхні дружини занепокоєні таким станом, зібравшись і порадившись вирішили обмежити своїх чоловіків у скоромній їжі й установили Петрівський піст. При обговоренні цієї проблеми вони не зуміли дійти до згоди відносно постійності посту, а тому вирішили призначати його тривалість: від шести, п'яти тижнів до одного.

Як відомо, початок Петрівки залежить від Великодня, а кінець її завжди на Петра (12 липня), в зв'язку із цим коливалася і її тривалість: від 6 тижнів до І.

У порівнянні з Великим постом на Петрівку було більше послаблень. «Спасівка від Бога, а Петрівку баби вигадали, щоб сир та масло зібрати», говорять у народі. В деяких селах Львівщини, Кіровоградщини, наприклад, у Петрівку дехто постить перший і останній тиждень, а в Інші тижні постяться у вівторок, четвер, суботу і неділю, бо в цей період припадало багато важкої сільськогосподарської роботи. Безумовно, Петрівського посту не можна було дотримуватись без суттєвої шкоди для здоров'я (особливо, якщо він видавався затяжний— 6 тижнів), бо минулорічні запаси продуктів були вже вичерпані, а нового врожаю, окрім скороспілих овочів, ще не збирали. До того ж протягом віків виробилися звичаєві заборони копати картоплю до Спаса чи до Іллі, щоб забезпечити її добрий урожай: «Не шпортай бараболі до Івана, бо буде погана, а шпортай на Гіллі (Іллі), то буде тобі й свині», — говорять у с. Ярославка Хмельницької області.

Заговини на Петрівку:

У перший понеділок Петрівки — похорони Ярила.

Ярило — язичницький бог, що уособлював собою родючу силу весняного сонця. Наші предки уявляли собі, що в цей час Ярило ходив ночами по полях в білому покривалі з вінком маків і хмелю на голові, а в руках носив серп та дозріле колосся жита й пшениці.

Волочився Ярило
та й по всьому світу,
полю жито родив,
людям діток плодив.

Із його приходом уся природа загорається коханням. Весняне сонце бере шлюб із землею й кличе до того ж і людину.

Яр — наш отець,
Земля — наша мати,
хто не посіє,
не буде збирати.

Перед Петрівкою Ярило ніби помер — плодюча енергія землі й сонця досягла своєї кульмінаційної точки й пішла на спад. Похорони Ярила в перший понеділок Петрівки символізують це явище.

Молоді жінки відзначали похорони Ярила веселими забавами. Забави відбувалися в залежності від місцевих традицій — то з участю чоловіків, то — без них. Ці забави мали спеціальну назву: «гонити шуліку».

«Гонити шуліку» молоді жінки сходилися, в переважній більшості, в шинок; там вони пили горілку, танцювали та співали жартівливих пісень. У цих забавах брали участь тільки заміжні жінки; вдовиці та незаміжні жінки «на шуліку» не допускалися.

Дівчата в цей понеділок пускають на воду клечальні вінки, що були виплетені ними першого дня Зелених свят.

Побутує повір'я, що першого дня Петрівки відбуваються «звірячі розгри», а тому до лісу ходити небезпечно. Свійських тварин цього дня годують значно краще, ніж звичайно; особливо догоджають коровам, — «щоб більше користі було».

Ой, мала нічка, Петрівочка:
Не виспалась наша дівочка!
Не виспалась, не награлась
І з козаченьком не настоялась...

Співають в Україні співчуваючи стомленій красуні, котра бореться із сном, коли вже зійшло сонце. Адже прийшов Петрівський піст із своїми короткими ночами й днями безкінечними.

«Нехай у Петрівку!» — чи «це не в Петрівку, щоб двічі казати», говорять в народі тому, хто, не дочувши, просить повторення якої небудь розповіді.

 

 

День Івана Купала.

Липень розпочинає середину літа й другу половину року. Цей час одвіку був гарячою, страдною порою, коли хлібороб, заклопотаний долею врожаю, пильнував кожну погожу днину, зважав на всі прикмети, пов'язані з погодою. Чи не тому в липні немає великих «річних» свят? Але в церковному календарі чимало Інших свят, які міцно увійшли в народну традицію.

За православним календарем 7 липня відзначається Різдво Іоанна Предтечі.

Іоанн — син священика Захара та Єлисавети — родички Діви Марії, народився за півроку до народження Христа. Про його появу на світ також благовістив ангел. Сповнене аскези і служіння Богу, життя Іоанна викликало велику повагу до нього жителів Іудеї, серед яких він проповідував. Тих, що покаялись у гріхах, Іоанн хрестив водою (звідси ім'я Хреститель), готуючи люд до духовного хрещення месією. Разом із усіма на берег річки Йордан прийшов і Христос, якого Іоанн охрестив у воді (Мт. З, 15). Продовжуючи своє служіння Богу, Іоанн безстрашно викривав гріхи й облуду не тільки серед простолюду, але й серед царствуючих осіб, за що Цар Ірод укинув його до темниці. На день народження Ірода Соломія— дочка Іродіади попросила в подарунок за свій танець відрубану голову Іоанна. І отримала її на блюді... Так мученицьке скінчилося життя пророка.

У народній українській традиції день народження Іоанна (Івана Купала, Іван-травник, Копальний Іван) — Це свято літнього сонцестояння. В Україні цей день — Це поетичне язичницьке свято торжества сонячного світла й тепла.

У старовинних письмових джерелах Купало характеризується як язичницький бог земних плодів, якому Приносили в жертву хліб — головний плід землі.

Основними атрибутами свята є Купало і Морена (Марена, Мара, Марина)—згідно із слов'янським міфом, зимове божество, що морить землю стужею, а людину хворобою і голодом. Але в народі, зокрема на Слобожанщині, вважали її старшою русалкою). Марена, як і Коструб,— це уособлення зими, і тому з весняною відновою намагались їх знищити.

Святкування, як правило, починається ввечері напередодні Івана Купала. Дівчата збираються в умовлене місце поблизу водоймища з вінками на голові сплетеними із живих квітів та пахучих трав. Виготовляють опудала головних персонажів свята — Купала і Марени. Так, на Поділлі й Волині дівчата виготовляють Купала з гілки верби й прикрашають її квітами та вінками. На Полтавщині в одних населених пунктах опудало Купала виготовляють із соломи, прикрашають його стрічками і намистом, в інших — замість солом'яного опудала садовлять дитя, яке виконує роль Івана Купала.

На Київщині та Одещині його виготовляють із гілок будь-якого дерева.

Опудало Марени робили в різних регіонах України в залежності від традицій, які там склалися. На Полтавщині, наприклад, його виготовляють із гілок чорноклену, вишні, соломи. На Слобожанщині—із гілок чорноклену і трави.

Взявшись за руки, дівчата ходять навколо Купала й Марени й співають пісень. Чоловіки й жінки теж сходяться на це видовище, але у співах участі не беруть.

На Поділлі й Волині хлопці кидають квіти на ті стежки, де ходять дівчата. Після того, як дівчата закінчать співати, хлопці нападають на «Купала», обривають із нього вінки й квіти, а саму гілку кидають у воду. Потім розкладають вогнище й стрибають через нього усі присутні на святкуванні.

На Слобожанщині перестрибують через купальський вогонь парами. Перед тим, як стрибати, хлопець здіймає з голови дівчини вінок і кладе собі на голову, а на дівчину одягає свій головний убір. Отак обмінявшись, беруться за руки й стрибають. Перестрибнувши, пара проходить навколо «Купала» й стає позаду інших учасників гри, розмінявшись головним убором і вінком.

На Полтавщині вважають, якщо при перестрибуванні пара не розійдеться, то це знак, що вона вступить у шлюб.

В переважній більшості регіонів України, настрибавшись через вогонь, дівчата несуть Марену до водоймищ, де її потрібно втопити. На Слобожанщині разом із нею кидали у річку й Купала. Після цього дівчата й купалися і при цьому співали:

Утонула Мареночка, утонула,
Тільки її кісочка зринула.
Пішла Маренка топитися,
А за нею дружки подивитися.
Не топися, Мареночко, не топися,
Оглянися та на своє дитятко подивився!

На Івана Купала час найбільшої сили сонця, що в західному світі було відоме «середньолітня ніч». Це був в уяві наших предків час святковий і чудодійний. Предки вірили, що в цей день «сонце у воді купається», тому й вода як і вогонь, має очищаючу силу. Тому молодь і стрибала в цей день через вогонь і купалася у водоймищах.

Правда, старші жінки застерігали, що купатися з Мареною не слід, бо як тільки вона пірне у воду, то налітає сильний вихор: це нечиста сила з'являється за Мареною.

Після втоплення Купала й Марени дівчата тікають від хлопців, щоб ворожити. Вони дістають свічки, запалюють їх і прилаштувавши до своїх вінків, пускають на воду. Поки вінки пливуть, дівчата ідуть понад річкою й співають:

 

В гаю зелененькім соловейко щебече,
Соловейко щебече;
Там дівчина мила віночок пустила
З барвіночку, з барвіночку.
Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,
За миленьким, за миленьким...

Згідно з народним повір'ям, якщо вінок пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, а якщо він крутиться на місці, — то ще дівуватиме, а як потоне— заміж не вийде взагалі. Якщо ж вінок відпливе Далеко й пристане до якогось берега, то значить, що туди дівчина заміж піде.

На Полтавщині пущений на воду вінок переймає наречений дівчини, який із нею хоче одружитися.

За народним повір'ям, вінки, в яких дівчата беруть Участь у святкуванні купальського свята, наділені цілющою силою. Тому й закидали дівчата їх через голову на дах хати, а інші зберігали на горищі, вірячи, що зілля, з якого сплетений вінок, вилікує від усяких хвороб.

У Галичині деякі дівчата сплетені вінки із чебрецю, святили у церкві та зберігали протягом року. Під час хвороби людей чи худоби напували хворих настоєм із зілля тих вінків.

В деяких селах Полтавщини дівчата при процедурі потоплення Мари знімали із голови вінки й розвішували на деревах, а дехто приносив їх додому й вішав у хаті чи господарській будівлі, як засіб охорони від нечистої сили.

Після закінчення святкування, на тому місці, де стояла Марена, згідно з повір'ям, яке побутувало на Слобожанщині, відьми збирають листя, що обсипалося з тієї гілки, на якій була Марена, те листя «згідне від усякої хвороби».

За іншим повір'ям, відходячи від «Купала», не можна оглядатися, щоб не наздогнала відьма, яка обов'язково є присутня на купальському грищі. «Якщо бажаєте довідатися, котра із жінок на селі відьма, то візьміть купальського попелу, зав'яжіть його у вузлик і йдіть додому не оглядаючись. Наступного дня відьма обов'язково з'явиться до вас і попросить: «Віддай мені те, що в тебе є!» розуміючи під тим «купальський попіл», — радить інше повір'я.

Увечері, напередодні Івана Купала, господині заганяли телят до корів і залишали на ніч разом для того, щоб телята ссали їх і тим самим позбавляли відьом можливості доїти корів.

За народним повір'ям, у день Івана Купала, змія мідянка, яка сліпа, отримує зір на цілу добу, і тоді вона надзвичайно небезпечна: кидаючись на людину, як стріла, вона може її наскрізь пробити.

Згідно з побутуючим в Україні повір'ям, в ніч на Івана Купала дерева переходять із місця на місце й шумом гілля розмовляють між собою. Той, хто має цвіт папороті, може бачити, як вони це роблять й розуміти їх тиху мову; може розуміти, крім цього, й мову всякого створіння й бачити, де заховані скарби і здобувати їх.

Для того, щоб стати всезнаючим і всебачучим, вважають на Поділлі, потрібно перемогти чорта і здобути квітку папороті, яка цвіте дуже коротку мить і лише в ніч на Івана Купала.

Помітивши заздалегідь кущ папороті, звичайно, десь у лісі, ввечері напередодні Івана Купала, потрібно підійти до нього й розстелити скатертину, на якій святили паски на Великдень. Потім свяченим ножем накреслити навколо себе і куща коло, окропити папороть свяченою водою і починати молитву. Як тільки стемніє, то чорт різними засобами намагається людину налякати: стріляє, кидає камінням, гілками, кричить несамовитим голосом тощо. Радять не боятися чорта, бо ж він має силу тільки до кола, окресленого ножем. О 12-й годині ночі, згідно з повір'ям, папороть розцвітає і, блискуча квітка, як жарина, зразу ж падає на розстелену скатертину, яку потрібно швиденько взяти й заховати за пазуху.

Інше повір'я, яке побутує в селі Гальчинцях Теофіпольського району Хмельницької області, доповнюючи попереднє, рекомендує шукачеві квітки ні в якому разі не оглядатися назад, коли буде повертатися із нею додому. Чорт із своєю численною сворою помічників буде продовжувати боротьбу із сміливцем. Навіть буде звертатися до нього голосами його рідних: батька, матері, братів, сестер, дружини та дітей, із плачем благати про допомогу, аби той хоч на мить повернувся назад. Якщо ж людина не витримає й зробить це, вона зразу ж упаде мертвою.

В народі існує безліч повір'їв та легенд і про інші рослини. Зокрема, одне з них існує на Полтавщині: той, хто зірве «переліт-траву», той буде у всьому щасливий. Переліт-трава має силу переноситися з одного місця на інше, а цвіт у неї такий барвистий, як веселка. В ніч під Івана Купала цвіт цієї трави світиться зіркою.

Під цією назвою й справді існує декілька рослин в Україні, але ні одна із них, розуміється, такого цвіту не має.

За народним віруванням, лікарські рослини тільки тоді мають справжню цілющу здатність, коли будуть зібрані в ніч під Івана Купала або вранці з «іванівською» росою. Тому й умиваються українські дівчата тією росою на красу.

Подібні звичаї існували, або існують ще й тепер, і в багатьох інших народів: чехів, німців, австрійців, сербів, болгар, поляків, англійців, білорусів та росіян.

У народі побутує численні прикмети, зв'язані із купальським святом. Ось деякі з них: «Коли до Йвана просо з ложку, то буде і в ложку», «Коли на Івана гримить грім, то горіхи будуть порожні й буде їх мало», «Годуй мене до Йвана, зроблю з тебе пана» — «радять» бджоли пасічникам.

 

 

День Петра і Павла.

Першоверховними апостолами називаються тому, що вони більше інших потрудилися у проповіді Христової віри.

12 липня — свято першоверховних апостолів Петра і Павла. Апостол Петро (Симон) —один із перших учнів і вірних послідовників Христа. Рибалка Симон із Капернаума залишив сім'ю й послідував за Христом, щоб присвятити йому своє життя. Християнське ім'я Петро (камінь, скеля), що дав йому Господь, мало бути символом його духовної стійкості. І хоч були у Петра хвилини душевного сум'яття, невіри, він переміг себе. За проповідницьку діяльність апостол Петро разом із апостолом Павлом були вкинуті в Мамертинську темницю в Римі і за наказом імператора Нерона засуджені до розп'яття. За церковним переказом, апостол Петро попросив повісити його на хресті вниз головою, «бо я недостойний Господа свого». Сталося це близько 57 р. н. е.

 

Апостол Павло, який залишив 14 євангельських послань і був ревнивим проповідником віри Христової, до свого духовного прозріння мав Ім'я Савл і був «гонителем церкви Божої» (Філіп. З, 6). Дорогою в Дамаск, де він мав переслідувати християн, Савл був осліплений, а потім Чудесно зцілений Богом. Прийнявши віру в Ісуса і нове ім'я, Павло (менший), він сам стає гнаним і переслідуваним. Успіхи місіонерської діяльності Павла та мученицька смерть дали йому право на високе звання першоверховного апостола.

І хоч дні пам'яті обох святих відзначаються в один день, у народній традиції безумовно більшого авторитету зажив святий Петро.

Рвучка вдача апостола, описана в Біблії (він береться, як і Христос, ходити по воді, єдиний із учнів захищає Христа мечем і тут таки тричі, до третіх півнів відрікається від нього), зробила його образ більш близьким, людяним. Існує багато апокрифів, народних переказів про святого Петра: про його ходіння з Богом по землі, про стоколос, захист Петром жінки і т. п. Петро, райський ключник, в оповіданнях і казках був гуманний до бідних, убогих, судив справедливо. З ключами від раю в руках зображують Петра й ранні ікони.

В Україні з Петровим днем пов'язувалося багато повір'їв та звичаїв. На Петра вперше після посту дозволялося готувати молочні страви. Господині варили вареники із сиром, пекли мандрики — сирні бабки. З цього часу переставала кувати зозуля, «мандрикою вдавилась», пояснювали дітям бабусі, бо ж вона, згідно з легендою, вкрала у св. Петра одну мандрику й за це її Бог покарав тим, що вона на Петра давиться мандриками й перестає кувати. А якщо кує зозуля й після Петра, то це, за народним віруванням, віщує нещастя.

Святий Петро вважався покровителем пастухів. У нього, певно ж, був і батіг. Згадайте високі з ніжними блакитними квітами стеблі цикорію — в Україні його називають «Петровим батогом».

До цього дня готувалися колись в Україні як до великого свята: білили хати, оздоблювали рушниками стіни, прибирали на подвір'ї. Вранці цього дня всі йшли до церкви. Дівчата прикрашали свої голови вінками із польових квітів, а особливо червоними маками. Повернувшись із церкви, люди розговлялися мандриками. Сама назва походить нібито від того, що мандруючи по світі, Петро з Павлом харчувалися мандриками. У цей день господарі неодмінно виносили громадським пастухам гостинця: мандрику, грудку масла. На Бойківщині пастухи збиралися на пасовиську, будували «петрівник»— невелику землянку чи загорожу, прикрашену зеленню і разом обідали. Їли молочне — щоб корови краще вдоїлися. У східних регіонах України існував звичай на Петра «заполіскувати дійниці». Жінки обідали гуртом, а потім рвали трави, що мають жовтий цвіт, і годували ними корів: «щоб жовте молоко було».

Після Петра розпочиналися жнива. В українській петрівчаній пісні співалося:

Минулася петрівонька,

Почались жнива.

Наробилася у полі,

Що тільки жива.

На другий день після Петра відзначали колись теж свято, але наполовину менше, і називалося воно «На-пів-Петра» або «Петрового батька. На Слобожанщині у цей день різали трьох півників і варили борщ у трьох горнятах - «три борщі, бо св. Петро три рази відрікався від Христа».

 

 

Зажинки.

В минулому, коли дозрівали жито, пшениця та ячмінь, господині брали із собою хліб-сіль і громичну свічку та йшли в поле зажинати ниву. Вони жали серпом перший сніп пашні, несли його додому і, згідно з місцевою традицією, — ставили той сніп чи на покутті під іконами, чи у стодолі, де він стояв аж до кінця молотьби: Пізніше цей сніп обмолочували окремо й зерно з нього святили у церкві, а перед посівом змішували його із насінням. Соломою першого снопа загодовували корів, щоб не хворіли. Інколи зажинки проводилися в присутності священика.

Крім зажинок, робили ще й закрутку, щоб рука лиходія не могла зіпсувати хліба. Закрутка робилася так: при дозріванні хлібів жінки йшли з піснями в поле, і одна з них, взявши в жменю колосся, закручувала його вузлом. Інші в цей час співали хороводні пісні. Потім усі разом із веселими піснями поверталися додому:

Ой, в чужого господаря обідать пора,

А в нашого господаря ще й думки нема,

Ой, паночку наш, обідати час!

 

 

Жнива.

Ще декілька десятиліть тому, єдиними знаряддями для збирання хліба були серп і коса. Отож, за тиждень після «Петра» в Україні починалися жнива. На полі з'являлися чоловіки в широких білих штанях, у полотняних сорочках, із мантачками за поясом і з косами в руках,— косарі; вони вдаряли своїм гострим знаряддям по сухих стеблах дозрілого хліба й довгий рівний покіс лягав стрічкою за кожною косою.

Дівчата й молодиці виходили на ниву із серпами. Жнучи, вони спритно клали сніп за снопом і, працюючи співали:

Вгору, сонечко, вгору,

Хай я нивоньку дожну...

Пізно ввечері, натомлені важкою працею, женці йдучи додому співали:

Ой, заспіваймо, хай дома почують,

Хай нам вечерять готують...

Коли вже кінчаться жнива і в полі дожали останню ниву, дівчата співали:

Перепілонька мала,

Де ся будеш ховала?..

Дожинаючи ниву, женці залишали трохи недожатих стебел із колосками «Спасові на бороду». Те недожате колосся зв'язували в пучок червоною ниткою або виплітали колосяну китицю, ніби бороду, й пригинали колосся до землі — це і є «Спасова борода». На Поліссі її називають «перепелицею» — це ніби останнє пристановище для цього птаха, як про це співається в пісні:

Не вилітай, сива перепілко,

Вже ми не підемо в твоє пілко!

Але перепелиця — це вже, ймовірно, пізніший додаток, бо суть «бороди» правдоподібно пояснюється тим, що це останній притулок польового духа, який у слов'янській міфології мав вигляд кози. На Волині «борода» так і називається «козою». Там же, на Волині, цю бороду оздоблюють стрічками й квітами. Потім обполюють траву навколо «кози» (це роблять у всіх регіонах України) і, взявши декілька зерен із неї й закопують в землі, або просто сіють поміж стеблами «бороди». На Чернігівщині, біля «бороди» кладуть окраєць хліба, дрібку солі, банку з водою й співають:

Оце тобі, «борода»,

Хліб, сіль і вода!..

А потім ще й примовляють: «Роди, Боже, на всякого злю: бідного І багатого!» «Парубкам радять пролазити через ту «бороду», щоб були багаті. Жінки ворожать про врожай, кидаючи назад себе серпа. Якщо серп падаючи вдариться гострим кінцем об землю, то в наступному році, вірили вони, буде врожай, а як вдариться держаком або тупою частиною серпа, — то це погана прикмета. Так ворожать тричі.

Про «Спасову бороду» женці співають:

Сидить ворон на копі,
Дивується «бороді»:
Ой, чия ж то «борода»
Сріблом-злотом обвита?
Ой, чуй, пані, чуй;
 Вечеряти нам готуй!..

Замість ворона інколи згадують лісового гостя ведмедя —

Сидять ведмідь на копі,
Дивується «бороді»...

Але найчастіше в піснях йде мова про півня, що «сидить на копі й дивується «бороді».
Зустрічається ще й такий варіант пісні:

Ходить Ілля по межі,
Дивується «бороді»..,

бо в північних регіонах України, саме на Іллю кінчаються жнива.
А як уже всі хліба вижаті й женці складають снопи в копи, то вони співають:

Ой, задзвеніли стодоли, стодоли,
Що не повні сторони, сторони...

Збираючи врожай не тільки поля, а й городу, чи саду, за давнім народним звичаєм потрібно щось залишити «на пні», в землі, чи на дереві. Збираючи садовину, наприклад, залишають на кожному дереві по яблуку, груші. Вишні, як правило, залишали — «на розплід». Існує повір'я, що коли зібрати геть усе до чиста, то наступного року не вродить. Інколи говорять, що це залишається для птахів. На нашу думку, все це відгомін стародавніх язичницьких жертвоприношень богам і духам рослинності.

 

 

Обжинки.

Жнива скінчилися. Поля густо вкриті копами. Високі навантажені вози, ритмічно поскрипуючи, везуть урожай із поля додому. В той день, як скінчили жнива, дожали останню ниву, женці ходили по полю, збирали колоски, плели один спільний вінок Із того колосся й співали:

Кінець нивочці, кінець,
Будемо плести вінець...

На Поділлі, крім вінка, ще плететься «квітка» — це п'ять чи шість окремих невеличких снопиків або пучків, сплетених разом в одну суцільність так, що зовні все це справді нагадує велику квітку.

Після того, коли квітка і вінок вже готові, дівчата й молодиці вибирають із-поміж себе, звичайно, найкращу дівчину; кладуть їй на голову вінок, дають «квітку» в руки і пускають її поперед себе, а решта женців йдуть за нею на певній відстані, співаючи:

Зашуміла діброва,
Залящала дорога,
Господареві женці йдуть,
Золотий вінок несуть...

Усе це співається ще в полі, а як заходять у село, то співають таких пісень:

Наше село веселе,
Ми віночок несемо...

Підходячи до двору господаря, женці співають:

Несемо вам полон
Ізо всіх сторон,
І з гір і з підгір'я
На господарське подвір'я.

Нарешті женці заходять на подвір'я господаря, стають перед хатою й співають:

Вийди, господарю, в цей час,
Викупи вінок у нас...

Господар виходить із хати, бере «квітку» з рук дівши й запрошує до хати всіх женців. У хаті вже накриті столи і приготовлена смачна закуска з горілкою. За столом п'ючи горілку й закушуючи, женці співають:

А ми жито ізжали,
Щоб за рік знов діждали:
Скільки на небі зірочок,
Стільки на полі копичок.
Ой, обжинки, наш паночку, обжинки,
Дай нам ще меду й горілки...

На Чернігівщині по закінченні жнив женці обходять ниву, збирають не зрізані серпом колоски й плетуть вінок, а інколи два вінки: один Із жита, другий Із пшениці. Кожний вінок, як правило, переплітають польовими квітами: волошками, маками, ромен-зіллям. Сплетений вінок кладуть на голову найкращій із дівчат і всі гуртом ідуть на господарський двір, співаючи пісень. Попереду йде хлопчик І несе уквітчаний сніп жита чи пшениці. Підходячи до господарських воріт, женці співають:

Одімкни, пане, нові ворота,
Несем віночок з щирого злота;
Ой, вийди, пане, хоч на ганочок.
Ой, викуп, викуп злоти віночок...

Господар, виходячи на ґанок, зустрічає женців із хлібом-сіллю, а потім запрошує до хати й частує обідом із горілкою. Вінок і сніп даються господареві в руки зі словами: «Дай Боже, щоб І на той рік уродився хліб!» Цей сніп і вінок зберігаються в хаті на покуті під іконами, а в день Спаса їх несуть до церкви й святять разом із хлібом, що випікався з нового врожаю, щоб потім зерно з нього висіяти, виходячи в поле.

Щоб узнати котрий посів буде кращий — ранній, середній чи пізній, — господарі в давнину гадали так: відривали від обжинкового вінка три колоски й закопували їх у землю; попередньо визначали який колосок буде виконувати майбутні посіви. Потім дивилися, котрий із цих колосків швидше й краще давав зелені сходи й робили відповідні висновки.

 

 

День Мокрини.

1 серпня відзначається свято святої преподобної Макрини, сестри святителів Василя Великого й Григорія Нісського (народилася в Каппадокії на початку IV століття й померла в 380 році).

За народною уявою — це останній день літа. Існує примовка: «свята Мокрина осінь приносить».

У давнину господарі в цей день примічали погоду, бо згідно з повір'ям вважали в народі, яка погода на Мокрини, такою буде й осінь.

На Київщині вважали, «якщо на Мокрини дощ, то горіхи повимокають, а як сухо, то бджоли повилітають!», тобто будуть ще роїтися.

На Черкащині вважали, якщо на Мокрини дощ, то потрібно сіяти жито: буде врожай!

 

 

 

День Іллі.

2 серпня відзначається свято пророка Іллі. Один із старозавітних пророків, Ілля здійснює цілу низку небувалих чудес: воскрешає сина вдови, припиняє голод У Самарії, викликає дощ. Страшна буря з вихором, землетрус, вогонь — такі були для Іллі Господні знамення перед його мандрівкою в Дамаск, де він мав помазати на царство Азаїла. Очевидно, через це у слов'янській народній традиції св. Ілля замінив язичницького бога — громовержця Перука. Тепер уже не він, а Ілля карає людей вогненними стрілами блискавками, — як правило, за порушення заборони працювати цього дня в полі. Існує багато переказів про те, як згорів урожай — дві чи три копи, точнісінько стільки, скільки встиг скласти на полі необичайний хлібороб у день цього святого.

У народі говорять, що коли «грім гримить, то Ілля по небесному мосту в огненній колісниці їде».

Від дня Іллі псувалася погода: «Прийде Ілля, наробить гнилля».

«До Іллі дощ ходить із своїм вітром: за вітром І проти вітру, а після Іллі — тільки за вітром».

«До Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі — проти вітру».

У південній Україні в цей час бувають «горобині ночі» — нічні грози із блискавкою й громом: буревії такі сильні, що й горобцям заснути не дають.

Існує легенда в народі, що коли біса повстали проти Бога, то Бог доручив Іллі прогнати нечисту силу з неба. Із того часу Ілля ганяється за бісами й пускає в них огненні стріли: громи й блискавку.

Під час грози забобонні люди відганяють від себе котів і собак, вірячи, що в них ховається нечиста сила.

Якщо під час грози загориться хата, то селяни колись вірили, що таку пожежу нічим не можна погасити, бо ж: «Як Бог запалив, то людина не погасить».

Під час грози селяни запалювали перед іконами «страсну свічку», щоб грім хати не спалив.

Від дня св. Іллі заборонялося купатися.

В одній із колядок співається про Іллю, як він проходить полями із житяною пугою в руці:

Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную:
Куди махне — жито росте,
Жито, пшениця і всяка пашниця.

Отже, тут пророк Ілля виступає як сівач озимого посіву. Після Іллі, як правило, починається озимий посів жита й пшениці.

Після Іллі, як свідчать народні прикмети, комарі перестають кусати; рої бджіл, які вилетіли після Іллі, не надійні; навіть пасічники проганяють чужий рій, який після Іллі залетів.

«На Іллі новий хліб на столі» — селяни в цей час уже випікають хліб із нового врожаю.

Пророка Іллю вельми шанують мусульмани, які вважають його посередником між небом і землею. На честь святого, про якого із похвалою писав у Корані Магомет, мусульмани різали ягня. Своїм покровителем його вважали представники деяких професій: чинбарі, візники.

 

 

 

Спасівка.

5 серпня за два тижні до свята Преображення Господнього (другий Спас) наступає Спасівський піст (Спасівка). Згідно з легендою, Спасівка — продовження Великого посту. Бог визначив тривалість Великого посту дев'ять тижнів, а святі отці почали просити Бога, щоб щось потрібно зробити так, щоб полегшити піст, бо для людей дуже важко буде витримати такий тривалий і затяжний піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім тижнів весною перед Великоднем І два тижні в кінці літа перед Спасом. Ось чому за народним повір'ям у Спасівку треба так само постити, як і у Великий піст.

Порівнюючи Із Петрівським постом Спасівку витримати було легше, бо вже достигали квасоля й горох, гарбузи, кавуни й дині, огірки, яблука, груші, за що цей час називали «Спасівка-ласівка». До свята Преображення готували прісні коржі, розламували їх на дрібні шматки й заправляли тертим маком і медом. Ці коржі — «шулики» згадуються ще в «Енеїді» Івана Котляревського:

На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, цутрю, квашу
І з маком медовий шулик.

Окрема заборона, відома всій Україні, накладалася на жінок, що втратили дітей. Їм не дозволялося їсти ягід до Івана Купала (7 липня) і яблук до Спаса (19 серпня). Існувало повір'я, що дітям «на тім світі» Матір Божа роздає ласощі, зокрема яблучка та ягідки. Дітям, же чиї матері спокусилися і з'їли до цих свят хоч одне яблучко чи ягідку, цих ласощів не дадуть, і вони замість яблук гризтимуть свої кулачки. На Спаса святили яблука й мед, і заборона для матерів знімалася.

 

 

День Пантелеймона.

Великомученик і цілитель Пантелеймон (замучений у 305 році за віру Христову), день якого в православних святцях 9 серпня, в народі називають Паликопою, св. Палієм. Як і в Іллін день, заборонялося працювати в полі: горіли копи, запалені мстивим святим.

У цей день селяни моляться св. Пантелеймону й перед його іконою запалюють свічку, — «щоб у полі копи зберіг від пожежі».

Знахарі в цей день збирають цілющі трави для лікування свійських тварин.

Великомученик Пантелеймон шанується у православній церкві як грізний святий, покровитель воїнів. Цей бік шанування розкриває його перше ім'я Пантолеон, що значить «лев у всьому». Друге ім'я, дане при хрещенні,— Пантелеймон, тобто «всемилостивий», розкривається із шанування великомученика як цілителя. В західних християн він вважається покровителем лікарів.

 

 

Спаси.

Головними святковими подіями серпня є Спаси. 14 серпня церква відзначає свято Походження (Ізнесення) дерева животворного хреста, більш відоме серед віруючих як перший, мокрий чи медовий Спас. Слово «Спас» — це скорочена народна вимова слова «спаситель» (рятівник), спасителем же церква іменує Ісуса Христа.

Згідно з джерелами християнських богословів, це свято було встановлене у Візантії 1164 року на честь перемоги імператора Мануїла над іновірцями — мусульманами. В день цієї перемоги перед битвою нібито чудесно заблищала — обновилась — ікона Божої Матері. У святкові богослужіння були введені обряди виносу хреста, ходіння з ним по вулицях та урочистого водосвяття.

Руські князі прагнули надати місцевого характеру цьому явно завізному, без слов'янських коренів святу. Адже вони не гірш од візантійських Імператорів враховували вплив релігійних навіювань на народні маси. І тому володимирський князь Андрій Боголюбський, побивши 14 серпня 1164 року іновірних волзьких болгар, оголосив це «справою Спасової та Богородицької допомоги». Таким чином, богословське трактування свята дістало й руське національне забарвлення.

Увіходженню цього свята в побут селянського населення Русі сприяло те, що воно збігалося з початком важливих сільськогосподарських робіт — сівби озимини: «Перший Спас —перший засів». Перед сівбою освячували насіння, щоб краще родило. По селах святили воду, хресні ходи рушали на ріки, озера, ставки; люди купалися самі й купали худобу — щоб очиститися від Нечистої сили. У церквах правили молебні про дарування врожаю, про щедрі дощі. Оскільки обряди були зв'язані з водою, свято першого Спаса стали називати ще й мокрим Спасом.

Це свято збігається в часі ще й із другим вирізанням стільників із вуликів. Перший мед несли в церкву святити (медовий Спас).

Оскільки в цей день у святцях згадуються ще й семеро мучеників — братів Маккавеїв: Авіма, Антоніна, Гурія, Єлеазара, Євсевона, Аліма й Маркелла, матері їх Соломонії та їх учителя Єлеазара, які в 166 році до н. е. прийняли мученицьку смерть, в Україні свято дістало назву «Маковія». До церкви несли святити квіти, мак, вірячи, що обсипання свяченим маком перешкоджає ходити до хліва відьмам, а до дому — ходячим покійникам. Після посвяти квіти й голівки маку кладуть за Іконами, де вони зберігаються до весни. Весною мак розсівають по городі, а сухі квіти на Благовіщення вилітали до своїх кіс, — «щоб не випадало з голови волосся».

Обрядовою їжею на цей день є «щулики» (спечені коржі, поламані на дрібні шматочки в макітру й залиті медом та розтертим маком).

Преображення Господнє — велике, одне з так званих двунадесятих свят церкви, присвячене Ісусу Христу, — відзначається 19 серпня і відоме в Україні під назвою другого, чи яблучного Спаса. Воно встановлене на честь однієї з подій земного життя Ісуса Христа — його чудесного Преображення, яке бачили його учні.

Разом із Петром, Іоанном та Яковом Христос піднявся на гору. Тут на мить його обличчя засяяло, мов сонце, а одяг став білим, як сніг. З'явилися пророки Ілля та Мойсей, стали розмовляти із Христом. Світла хмара осяяла співрозмовників, і голос із неба промовив: «Це син мій улюблений» (Матвія 17, 1—8). Свідчення євангелістів стали основою запровадження свята на честь цієї події (встановлене в IV столітті).

Свято прижилося далеко не зразу і не скрізь. Першими його запровадили в себе східні церкви, з'єднавши з місцевими язичницькими святами, присвяченими збиранню врожаю.

Цікаво, що в долі цього свята (як і в історії першого Спаса) релігія тісно перепліталася з політикою. Відоме вже на Сході свято Преображення майже не відзначалося на католицькому Заході. Аж ось настало XV століття. Для Європи воно було страшним. Турецькі полчища захопили християнську Візантію. Одна за одною жертвами турків стали балканські та придунайські країни, де насаджувалася мусульманська віра. Небезпека загрожувала Центральній Європі. Однак під стінами Бєлграда 19 серпня 1456 року турецька армія зазнала нищівної поразки. Папа римський Калліст вирішив скористатися слушною нагодою й підняти свята. Щоб закріпити для християнського світу моральні наслідки цієї події, він оголосив її перемогою «християнської зброї», здобутою завдяки втручанню Ісуса Христа, а свято, яке припадало на 6 серпня за старим стилем, повелів вважати обов'язковим для всіх християн.

На Русь свято Преображення було занесене з Візантії разом із християнством. О дій порі вже відчувається наближення осені. Це знайшло своє відображення в селянських прислів'ях — прикметах: «Із Спаса — Преображення погода преображається», «Після другого Спаса — дощ хлібогній», «Прийшов другий Спас — бери рукавиці про запас». До Спаса, як правило, закінчували збирати хліб, розпочинали копати картоплю, збирати яблука, груші.

Спаса — це день поминання покійних родичів. За народним повір'ям, це третій вихід мерців на світ у весняно-літньому сезоні: вони з'являються на Страсний четвер, Зелені Свята І Спаса,

29 серпня відзначається свято Перенесення нерукотворного образу Спаса нашого Ісуса Христа із м. Едесси в Константинополь, у повсякденному житті віруючих відоме більше як третій Спас, чи Спас на полотні.

Церковна версія походження свята така. В місті Едессі (Месопотамія) жив цар Авгар, який захворів на проказу. Почувши про чудесні зцілення, що їх творив Ісус Христос, Авгар послав до нього гінця з проханням приїхати в Едессу й вилікувати його. Христос відповів гінцеві, що після завершення своєї справи на землі він пришле до царя одного із своїх учнів, який його вилікує. Під час цієї розмови Ісус обмив своє обличчя і витерся рушником, на якому відбився його лик. Гінець доставив відповідь Ісуса Христа і чудесний рушник Авгарові. Й коли той витирався цим рушником, діставав велике полегшення.

Після вознесіння Ісуса Христа на небо один із сімдесяти його апостолів — Фадей прийшов в Едессу й вилікував царя.

Після такого дива жителі Едесси разом зі своїм царем прийняли християнство, а убрус (ікону на полотні) встановили у стіні над головними воротами міста, для всезагального поклоніння (від цієї події й пішов звичай вішати ікони над воротами фортець). Звідси, до речі, назва Спаської вежі Кремля. В Едессі ікона ця довго зберігалася як місцева святиня, поки мусульмани — сарацини не пограбували Едессу й вивезли убрус.

944 року візантійські імператори викупили ікону в мусульман. Вона була доставлена в Константинополь і 29 серпня урочисто посіла почесне місце в храмі. На честь цих подій і встановлене свято третього Спаса.

У селянському побуті свято третього Спаса зв'язане із закінченням жнив та сівби озимини: «Третій Спас — хлібний»; «Третій Спас — хліба припас» тощо. Цього дня господарі, звільнившись від роботи в полі, переходили до торговельних справ. Починалася торгівля полотном.

 

 

Успіня.

На серпень випадає ще одне велике християнське свято, що належить до так званих богородичних свят — Успіня Пресвятої Богородиці Пріснодіви Марії (28 серпня) Успіня (успення, вознесіння) Богородиці (взяття на небо її тіла) відбулося за давньохристиянськими джерелами (Діонісій Ареопагіт, Мелітон), у 48 році (через 15 років після Вознесіння Христа).

У народі це свято ще називають «Перша Пречиста».

Згідно з писаннями християнських богословів, смерть Марії проходила в обставинах багатьох чудес. Так, за три дні до смерті до неї явився архангел Гавриїл і сказав, що її бажання піти до сина збудеться, й тут же вручив їй райську гілочку. В день смерті Марії всі апостоли опустились на хмарах до її одру. «О третій годині дня сам цар слави Ісус Христос із тьмою ангелів, зі всіма небесними силами, праотцями й пророками й зі всіма праведними душами наблизився до своєї матері Й сказав: «Прийди ближня моя, прийди, голубко моя, прийди, дорогоцінний мій скарб й увійди в обитель вічного життя», І вона віддала душу свою в руки Господа». Після цього тіло Марії було покладено в домовину й завалено каменем. А «через три дні відкрили камінь від домовини на горі, але тіла Марії там не було, були одні пелени, вона була воскрешена й узята на небо із тілом».

Протягом осіннього періоду є три «Пречисті», про які в народі говорять так: «Перша Пречиста жито засіває, друга — поливає, а третя снігом покриває». Отже, в період Першої Пречистої відбувається посів озимини.

Після цього свята для дівчат села вже немає важкої роботи, з'являється більше часу для розваг. Про це свідчить і приказка: «Прийшла Перша Пречиста — стає дівка речиста».

У період Першої Пречистої в садах України відбувається збір урожаю. Залишаються лише «зимові» соти яблук та груш. Збираючи садовину, дівчата співають:

Пречиста по груші ходила,
Пречиста мішок загубила,
А Спас ішов, мішок знайшов.
«Спасику, батьку,
Віддай мій мішочок,
Не буду ходити у твій садочок».

Після цього дня батьки, що мають дорослих дітей, готуються до весільного сезону.
  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 66 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист